Глава 11. Дівич-вечір

Глава 11. Дівич-вечір

Дівчата пили пиво, перемовлялися, я хрумтіла сухариками, щоб не брати участі в розмові. Почувалася п’ятим колесом у возі, бо балачки стосувалися їхнього спільного дитячого минулого. Було нудно. Це не дівич-вечір, а недолуга пародія. Нагострила вуха тільки тоді, коли почула знайоме ім’я. Сміялася Марічка.

– Пам’ятаєте, коли ми вперше на цьому ж місці шашлики смажили? Назару тоді було п’ятнадцять, я зовсім мала. Він вперше вирішив все робити сам, от бовдур.

– Так, – приєдналася Катерина; у світлі місяця, що поволі сходив над річковою гладдю, її риси набули містично-привабливого відтінку, вона скидалася на відьму. – Ти мене потягла з собою, боялася отруїтися сирим м’ясом. Здається, тоді дядько Гарсень зарізав кабана, дали нам шматочок.

Марічка сьорбнула пива з пляшки (стаканчиків не було – мінус в карму дівкам), побіжно зиркнула на мене, думаючи, що я не бачу (але ж боковий зір ніхто не відміняв!), і сказала:

– Саме тоді ти закохалася в мого брата, все смикала мене, мовляв, він же такий дорослий, а ми – малявки. І ще запихалася шашликами, які Назар таки спалив, щоб довести мені, що точно вклепалася.

– Ага, бо ти не повірила.

– А коли ми пішли в десятий клас, то ви почали зустрічатися.

Вони раптом замовкли і подивилися всі вчотирьох на мене. Я вже прикінчила свою пачку сухариків і перейшла на спільні горішки. Моя пляшка пива при тому була ледь на чверть порожня.

– Що таке, дівчата? – невинно поцікавилася. – Продовжуйте, уявіть, що мене тут немає. 

– Тобі, мабуть, неприємно це слухати, – з удаваною турботою спитала Катерина і так посміхнулася, що мені аж сироти побігли шкірою, ну точно тобі відьма.

– Ну чого ж? – я стенула плечима. – Навпаки. Ви давайте, смаліть, більше подробиць, можна навіть пікантні, – я нахилилася до центру нашого кола, – можливо, щось таке почую про свого хлопця, що покину його прямо посеред весілля.

Судячи з виразів їхніх облич, мого гумору вони не розуміли від слова “зовсім”. Ну що з них, сільських, візьмеш? Вони навіть не усвідомлювали, що я їх навмисно провокую.

– Дивна ти, Нато, вибач за відвертість, – прямолінійно заявила Катерина, – не розумію, що в тобі знайшов Назар? Ти ж абсолютно не на його смак.

– Напевно те, чого немає в тобі, – відрізала я і підвелася. 

Одна справа, коли знущаюся я, інша – глузування в мій бік. Я цього не терпітиму.

– Дівчатка, не сваріться, – встрягла одна з тих двох. – Це справи минулі.

Марічка піднялася вслід.

– Якби ти не була дівчиною мого брата, я б і на поріг тебе не пустила.

– Не дуже-то й хотілося.

Я закуталася в Назарову кофту і пішла у напрямку кущів і дерев, що тихо шуміли уздовж берега. Настрій зіпсувався остаточно. Я вже була не рада, що пішла. Казав же Назар, не ходити, треба було послухатися.

Я заховалася за деревом, щоб не чути їхніх дурних розмов, але крізь дзюрчання коників, шепіт листя і плюскіт води до мене все одно доносилися слова.

– Якось негарно вийшло, – промовила четверта дівчина, – вона ж гостя.

– Байдуже, – відповіла Катерина. – Навіщо він привіз її із собою? Звідки взагалі вона взялася?

– У нього давно вже своє життя у великому місті, – сказала третя, – то чого ж ти хотіла, щоб він досі упадав за тобою, коли ти так з ним вчинила?

– Та ну тебе! – У голосі Катерини почулася лють.

– Катре, не переймайся, – заспокоїла Марічка, – сьогодні ви не змогли поспілкуватися, а завтра він побачить тебе ближче у всій красі і не встоїть. Вам просто треба знайти слушну мить і поговорити. Я б дуже хотіла, щоб ти колись стала мені справжньою сестрою, не те, що ця…

Ого! Тож наша невинна наречена, що при сторонніх роздає люб’язності, а при своїх – ледь не посилає за всім відомою адресою, хоче звести свого братика і подружку. Ну-ну! 

Я раптом згадала момент, коли Назар зробив мені свою пропозицію. Це сталося під час розмови його з матір’ю, після того, як вона сказала йому про Катерину. От чому мені муляло ім’я колишньої.

Що ж, не світить тобі повернути Назара, Катре, якщо він вдався до такого заходу.

Але ж що між ними сталося колись? Ох, цікавість мене розбирала, але тепер навряд чи дівчата це обговорюватимуть.

Поглинена думками, я не помітила чорну тінь, що наближалася зі сторони дороги. Чиясь рука затисла мені рота, перекриваючи доступ повітрю, а інша рука завадила вирватися. Кричати я не могла, безладно сіпнулася. Противний холодок пробіг всім тілом, а ноги підкосилися. Гупання мого зляканого серця, мабуть, було чути на той берег річки. Але ні. На допомогу ніхто не прийшов. Божечки, невже й тут, на лоні природи, на кожному кроці чигають небезпеки? А я, дурна, розслабилася і забулася.

Поки я готувалася віддати Богові душу, щось тепле торкнулося моєї скроні, а чоловічий голос наказово прошепотів:

– Тихо!

Від полегшення я мало не впала.

Долоня прибралася з мого рота, до ніздрів увірвався знайомий чоловічий аромат.

– Ти мене до смерті налякав! – проскреготіла я і з усієї сили врізала Назару ліктем.

– Ох… – Той зігнувся з несподіванки.

– Так тобі й треба! – злісно шепотіла я. – Хіба ж так можна?

– Я думав, ти мене помітила, – спробував він виправдатися.

– У тебе сьогодні з головою явно непорядок.

Я розвернулася до нього і склала руки на грудях, аби вгамувати дрижаки, які мене досі били.

– Пробач.

Я не бачила його обличчя під темрявою дерев, але почула жалкуючі нотки. Через те, що Назар був у чорному одязі, він справді здавався частиною нічного пейзажу, зливався з оточенням, наче примара.

– Що ти тут робиш? – прошипіла.

– Ось.

Він витягнув щось з кишені і дав мені. За характерною формою і запахом я упізнала на дотик бутерброд.

– Що це?

– Ти ж голодна була.

Від цих слів у мене аж клубок у горлі став. Неможливий чоловік. Як тільки примудряється до сказу доводити і одночасно розтоплювати моє серце?