Глава 10. Піду я у садочок

Глава 10. Піду я у садочок

– Що ти робиш? – тупо перепитав мій не-бос.

– А на що це схоже?

– Ох, Назарчику, у Наталочки золоті руки! – влізла менша руда. – Дивися, які гарні пампушки і пиріжки наліпила. Та ти й сам це знаєш. 

Назар не знайшовся, що сказати. Про мене він не знав взагалі нічого. Та й звідки?

– Вона тебе точно пиріжками приворожила, – засміялися баби. – Знайшла вірний шлях до твого серця.

Шлях був точно не через шлунок, та й не до серця, а всього-на-всього до ліжка. Судячи з виразу обличчя Назара, він саме так і подумав. Мені аж потепліло на душі від того, що не тільки я була непідготовлена до цієї авантюри під назвою “А вдаватимемо пару”.

Він вивантажив коробки з машини, яку тут лагідно називали “бусік”, і підійшов до мене.

– Я вкраду її на хвилинку, – звернувся до жінок, що радо покивали головами. Свою роботу я виконала, хоча цього й не планувалося.

Ми відійшли під розлогий горіх, що нависав кроною аж на дах будинку. Під ним у піску разом з котом порпалися дітлахи в самих трусах, стояли похилені підгнилі штахетини, на яких висіли банки і глечики.

– Ти добре вписалася в компанію, – сказав Назар. 

На мене він не дивився. Було відчуття, ніби йому щось муляє.

– А у мене був вибір? – з відтінком гіркоти спитала.

Одне з дитинчат запхало собі пісок у рота, Назар на автоматі смикнув того за брудну долоньку і насварив пальцем. Хлопчик поліз далі, сунучи пальці вже до рота кота.

– Не знав, що ти вмієш куховарити.

– Ти багато чого про мене не знаєш.

– Мені варто хвилюватися щодо цього?

– Вирішуй сам. Це ж була твоя ідея затягти мене у глушину без попередження.

Я ніяк не могла позбутися образи і мимоволі себе видала.

– Досі сердишся? Але ж, здається, у тебе все гаразд. І жінкам тутешнім ти сподобалася. 

– Та невже? – Я задерла брови догори. – Одній точно не сподобалася.

Назар запхав руки у кишені спортивних штанів і комусь кивнув позаду мене.

– Коли ти збирався сказати, що тут буде твоя колишня? Коли вона повидирає мені волосся? Чи видряпає очі?

– Ти говорила з Катериною? – напружився він.

– Мала таке “щастя”, – уїдливо відізвалася. – Схоже, вона досі тебе не забула. Чому ви розійшлися?

По його насуплених бровах і стиснутих губах я зрозуміла, що він невдоволений і відповідати не має жодного бажання. Його наступні слова тільки підтвердили моє припущення:

– Це тебе не стосується. 

– Як скажеш. Але у Марічки сьогодні дівич-вечір. Там будуть всі дівчата. До речі, мене теж запросили. То, може, мені варто знати щось, про що я досі не в курсі?

– Ти не підеш, – відрубав Назар.

– З якого дива? – Мої очі стали круглі. – Під замок посадиш?

– Не підеш і все. Нема чого тобі там робити.

Я примружилася:

– Боїшся, що вони здогадаються?

Назар пройшовся туди-сюди, пошарпав по голові найближчу дитину, і повернувся. Чого він так нервує? Що приховує?

– Маячня!

– Сам подумай, – я підійшла ближче, притислася до його грудей і зашепотіла: – Якщо я не прийду, це викличе підозри. Твоя справжня дівчина природно хотіла б подружитися з твоєю сестрою, чи не так? – Він неохоче кивнув, погоджуючись. – Чи, може, ти просто не хочеш, щоб я спілкувалася з твоєю колишньою? А раптом вона розповість про тебе якусь страшну таємницю?

– У мене немає страшних таємниць, – розлютився Назар, хапаючи мене за лікоть. – Роби що хочеш, тільки підтримуй легенду.

Я вирвала руку. Ненавиджу грубощі.

– Не дивно, що вона тебе кинула, – промовила в помсту, – хіба можна витримати таке зневажливе ставлення до себе?

Він різонув по мені таким поглядом, що я аж відсахнулася. Ні, тут явно щось не так. 

Розмова явно себе вичерпала, та в мене лишилося відчуття недомовленості.

Назар пішов лагодити насос, а я стояла і дивилася йому в спину, міркуючи, що змушує цього впевненого у собі, успішного і привабливого чоловіка поводитись, наче весь світ йому винний. Як видобути з нього почуття, які точно є в серці, тільки приховані під шаром неприступності і зверхності? Я сама їх бачила у ті короткі миті, коли він був щирий зі мною, а ще – коли віддавалася. 

Від останньої думки гаряча хвиля прокотилася уздовж живота. От блін! Ну навіщо я про це подумала? Нестерпно! Треба терміново чимось себе зайняти до вечора. Не так вже й багато часу лишилося, але він відчувається безкінечним, коли ти наче не приший кобилі хвіст. Ну от, я вже використовую місцеві вислови.

Якийсь час я тинялася без діла, ловлячи на собі цікаві погляди. Потім мені набридло, і я пішла у намет. Там вже все було прикрашено. Якась жінка розставляла на столах серветки у стаканчиках, чоловік у розстібнутій сорочці перевіряв освітлення. Я присіла скраєчку на лавці і занурилася у соцмережі в смартфоні. Відчуття нереальності того, що відбувалося, ситуації, в яку я потрапила, посилилося, коли на екрані я бачила звичні повсякденні речі, а навколо мене існував зовсім інший світ, який жив за своїми законами, де не мали значення кількість лайків під постом, нова марка косметики чи ракурс і фільтр для селфі. Все було інакшим, крім одного – мого безглуздого бажання, щоб Назар не дивився на мене, як на порожнє місце. У глибині душі я розуміла, що це апріорі неможливо, враховуючи, які у нас з ним стосунки. Жоден чоловік не поважатиме жінку, яка сама застрибує йому в ліжко та ще й дозволяє використовувати себе, як заманеться. Гірко, але правда. Проте мріяти, що одного дня в його очах з’явиться теплий вогник для мене, мені ніхто не заборонить.

Я ховалася в наметі, допоки не сіло сонце. Вимикаючи розряджений гаджет, відчула, що страшенно зголодніла. За цілий день з’їла тільки млинці зранку. І, звичайно, за передвесільною метушнею ніхто не стане піклуватися окремо про мою не надто важливу персону.

За наметом, розбитим на футбольному шкільному полі, виднівся садок, далі стояла рожева будівля сільської школи.