Глава 9. Пиріжки 2.0

Глава 9. Пиріжки 2.0

Ми свердлили одна одну поглядами – і це ще дуже м’яко сказано. Вивчали, як бик і матадор перед боєм. От тільки хто з нас хто – ще те питання. Сонце впало поміж листя на обличчя Катерини, відкриваючи те, що у тіні спочатку було непомітним. Дрібнесенькі зморшки у кутиках очей, товстий шар тонального крему, що мав приховати недоліки шкіри. Важкуваті, як на мою думку, груди і недостатньо тонка талія. Підперезана Катерина була фартухом, щоб не забруднити спідницю і блузку. Шовкову блузку, Карл! У селі!

– Яке неочікуване знайомство, – нарешті спромоглася я промовити.

– Катря – моя дружка. – Марічка підхопила під руку подругу.

– О! – Я вклала у свій голос максимум ентузіазму. – Кажуть, дружка обов’язково має поцілуватися з дружбою. – Я підморгнула.

Напевно, з боку справляла не дуже гарне враження, але нічого не могла з собою зробити – ревнувала. Чудово ж розуміла, що це дурість, бо мені не світить стати по-справжньому Назаровою дівчиною, і проявляти такі примітивні почуття, як ревнощі, щонайменше безглуздо. Як би там не було, але свою роль я гратиму по повній програмі. І хто сказав, що дівчина не повинна ревнувати?

– В нашому селі цього звичаю вже давно немає, – подала голос третя подружка з жахливим жовтим волоссям.

Я підняла брови, очікуючи, поки нас представлять.

– Настя.

– Привіт, – скривилася я, що мало означати привітну усмішку. – Як на мене, гарний звичай. А які у вас тут традиції? Дівич-вечір, наприклад, буде? Запросили стриптизерів?

Всі троє вирячилися так, ніби в мене цієї миті роги виросли.

– Це у місті зараз так прийнято святкувати? Дуже файно, – із неприхованим сарказмом промовила Катерина. – У вас там і на весіллях, мабуть, наречена стриптиз танцює?

– Звичайно, – з легкістю погодилася я. – На пару з нареченим. 

Знову всі обличчя видовжилися, а потім їх попустило. Дівчата засміялися.

– То ти жартуєш?

Мої губи самі собою розтягнулися у глузливу посмішку. Якщо тролити, так по повній, і я відповіла:

– Ні.

Так, жартів вони не розуміють, це я вже допетрала. Але все було чесно – то як я ще мала відбиватися, коли троє на одну?

Мінус в карму і зіпсовані стосунки із сестрою Назара мені гарантовано. Марічці я не сподобалася з першого погляду ще вчора. Воно й зрозуміло, бо та напевно хотіла знову звести подружку з братом, а тут я така “Здрасті, не чекали?” Але сьогоднішній невинний жарт остаточно забив кілок між нами. Ой, подумаєш! Нам разом не жити, а з Назаром я якось розберуся. В умови не входило потоваришувати з сестрою.

– Ходімо, дівчата, – скомандувала Марічка, розвертаючись до мене спиною.

Компанія зробила кілька кроків у напрямку намету і аж тоді я почула виразно промовлені, наче спеціально для моїх вух, слова:

– Не розумію, що Назар знайшов у цій ляльці?

– Я здогадуюся, – Катерина кинула на мене короткий погляд через плече, – він же ж чоловік, а чоловікам що треба? Тільки одне.

Ох, з якою радістю я зараз вчепилася б цим двом у коси і повидирала їх з корінням! Але мусила стояти і посміхатися, ніби не мене стосуються їхні однозначні фрази. В грудях закипала образа. Я прикусила губу, щоб не ляпнути ще чогось, і вчасно. 

З воріт виїхало допотопне авто – сірий мінівен, на якому, мабуть, ще прапрадід їздив. 

Компанія біля намету застигла, обличчя осяяло радістю. І кого це ми такі щасливі бачити? Я розвернулася. З машини вийшов Назар, зачинив ворота і знову сів за кермо. Я боролася з бажанням заскочити в автівку і поїхати разом, щоб не ставати більше предметом насмішок. 

Перед моїми очима розгорталася цікава картина. Мала Настя зашарілася, опустила очі долу і втекла у намет. Марічка завзято помахала братові, той спромігся на кивок у відповідь. Катерина невідривно дивилася на Назара, й вся постать її благала: “Поглянь на мене!”. Ого, так ми маємо незгаслі почуття. Цікаво, що ж сталося, чому вони не разом? Я залишила собі подумки помітку розпитати когось згодом. А зараз вирішила показати всім кузькину мать, ну… скористатися моментом, щоб більше ні в кого не виникало бажання зводити наклепи на мене. 

– Чекай! – крикнула Назару.

Мій бос так і не подивився на Катерину (від чого мені на душі аж легше стало).

– Нато? – здвинув брови докупи. От завжди в нього цей вигляд, наче тільки помітив чи бачить вперше. 

Підійшла ближче, встала навшпиньки і зазирнула у кабіну. Назар, думаючи, що хочу щось сказати, нахилився до мене. От молодець.

– Хотіла побажати тобі легкої дороги, любий.

І поцілувала. Не так, як він мене зранку, а немов засвідчуючи, що він – мій.

– Що ти робиш? – прошипів мені в губи, не відриваючись.

– Тільки те, що зробила б твоя дівчина, – парирувала.

– Дякую, – для всіх інших глядачів сказав мені Назар. – Скоро повернуся. 

– Я сумуватиму.

Він знову нахилився до мене:

– Не перегравай.

Я цьомнула його в щоку, а в дзеркалі бокового виду спостерігала за Катериною, та аж побіліла крізь шар макіяжу.

– Побачимося.

Машина зрушила з місця, Назар просигналив і помчав уперед. Я зітхнула. Більш за все хотіла зараз сидіти поруч з ним і трястися в колимазі, а не відбивати черговий напад. Нічого. Я ще відіграюся на босові.

Витягнула смартфон, все-таки зробила кілька селфі. Зателефонувала мамі, яка на мій звіт і пояснення, що Швейцарія раптом перетворилася на село в глушині на Вінниччині, тільки зауважила: “Добре. Не напивайся тільки”. Можна подумати, що я п’ю при першій нагоді.

До намету я все ж увійшла. Ледь не ахнула. Такого ще не бачила в житті. Під чорним брезентом розташувалася територія майже в половину футбольного поля. Це ж скільки народу має сюди влізти? Вся область?

Уздовж двох найдовших “стінок” розмістилися дерев’яні столи і такі ж лавки, між якими не було проміжків. Питання – і як виходити з-за столу? Перелазити? І столи, і лавки були накриті ряднами, на столах ще зверху – клейонка. Ніжки столів обмотані чимось, напевне, щоб гості не пошкрябалися. Земляна утрамбована підлога була посипана сосновими голками, пахло хвоєю. Попід дальньою торцевою "стіною" стояв ще один стіл, менший за розміром. Позаду нього висів килим, прикрашений іконами з рушниками і штучними квітами впереміш з живими. Такі ж квіти, сплетені у вінки і невеличкі композиції, в безладі лежали на столах. Їх зараз розвішували дівчата уздовж “стін”. Попід стелею сяяли саморобні лампові гірлянди і неонові проводи. Тільки повітряних кульок бракувало для повноти картини. Вентиляцію забезпечували закочені до половини брезентові “стіни”.