Глава 8. Сніданок

Глава 8. Сніданок

Зранку я прокинулася від химерного відчуття, що перебуваю не у тому місці і не у той час. Перед пробудженням мені снилося, що мій нестерпний бос цілує мене в шию, лагідно пестить, а над нами гримає нереальна гроза. 

І насниться ж таке! 

Справа мою щоку грів промінчик сонця, що пробивався крізь біленькі фіранки, а до слуху доносилося… Куряче квоктання? Кукурікання півня?

От блін! Я ж у селі. 

Підскочила, злякано озираючись. Не дай Боже, Назар побачить мене без макіяжу, я ж помру від сорому!

На щастя, ліжко біля мене було порожнім, хистка огорожа з подушок – на місці. Це давало надію думати, що після того, як я заснула, нічого не сталося. Назар дотримав слова. Це мало б мене потішити, натомість почувалася я злегка ображеною.

Я підвелася, визирнула у відчинене вікно і очманіла від виду. Купа народу діловито сновигала туди-сюди попід вікнами, коти плуталися під ногами, голосно виражаючи протест. Вдалині гавкали собаки, мекали чи бекали, вже й не знаю, ще всі тварини, яких у дитинстві нам показують на малюнках. Їх я не бачила, але чула до того виразно, що людські розмови і тваринний лемент зливалися в суцільний ґвалт. Глибокої ночі гроза припинилася, й ранок зустрів буянням зелені і свіжістю, від якої у мене, звиклої до важкого міського повітря дівчини, миттю закрутилася голова. Вчора через надмір вражень я не помітила, яке тут повітря. Зараз же хотілося його вдихати безперервно. От що то значить відсутність заводів і брудного виробництва.

Оскільки вікно виходило на двір, як я зрозуміла, далі, за господарськими спорудами, розкинулися городи. Що на них росло, я могла лише здогадуватися, бо фрукти й овочі купувала в магазині, а на землі ніколи не бачила. З іншого боку, того, що виходив на дорогу, тягнулася лісосмуга уздовж, а за нею величезну територію займала потворна чорна брезентова споруда. Намет, чи що? І для чого він?

Поки я витріщалася навкруги, хтось знизу мене помітив, тональність розмов бабів усіх вікових груп змінилася. Голови у квітчастих хустках на будь-який смак різко задерлися догори. О, ці нотки цікавості й недовіри я чула за кілометр, їх ні з чим не сплутати – плітки.

Я засунулася назад у кімнату. Що ж робити? Назар не залишив мені ні записки, ні повідомлення. Знову покинув напризволяще. Я боялася визирнути у коридор, щоб ні на кого не нарватися. Глянула на годинник. Божечки! О пів на десяту! Що вони всі подумають про мене? Напевне, нічого доброго. Ще й Назару дістанеться, що зустрічається з такою лінивою дівчиною, яка спить до обіду, коли всі зі світанку на ногах готуються до весілля.

Стоп.

Я зупинила себе. Чого це я маю перейматися? 

Щойно встигла переодягтися у вельветовий костюм для прогулянок (із тих, в яких зазвичай ходять на ринок, от абсолютно випадково кинула останньої миті у валізу) і кросівки, як двері відчинилися.

Там стояв Назар, запаморочливий, як ранкове повітря, я аж позаздрила. 

– Доброго ранку, Назаре Макси… Ем… Назаре.

– Доброго.

Проста сіра футболка мала б притишити його привабливість, натомість там, де були трикутні плями поту по центру, прилипла до тіла і підкреслила рельєф. Шляк би його трафив, якщо навіть у такому вигляді він примудряється збуджувати мене!

– Мама хвилювалася, чи з тобою все гаразд, бо ти досі не встала.

– Все в порядку. Забула ввімкнути будильник. А чому ти мене не розбудив?

Назар знизав плечима і пішов до шафи, витягнув чисту футболку.

– Бігав? – пожартувала я, як у давній рекламі.

– Вночі замкнуло електрику, перегоріла обмотка на двигуні в насосі, прийшлося носити воду з криниці.

Я стояла, роззявивши рота і спостерігаючи, як чоловік переодягається. Ні слова не второпала з його пояснення.

– Ясно. І що тепер? 

– Маю терміново поїхати до міста і купити все необхідне. На кілька годин жінкам води вистачить, але ж це не діло.

– Поїхати? Ти залишиш мене тут саму?

Напевно, жах у моєму голосі прозвучав дуже виразно, тому що Назар скинув на мене здивовані очі.

– Боїшся, що з’їдять? – раптом вишкірився.

І що тут, дозвольте спитати, такого смішного? Кинути мене на поталу своїй прибацаній сімейці здається йому вдалим жартом? Та зараз!

– Зуби зламають, – процідила я, складаючи руки на грудях.

– От і чудово. Повернуся за кілька годин. Ходімо, проведу тебе на кухню.

– Але ж, Назаре, –  я все-таки спробувала врятуватися, – я тут нікого не знаю, люди коситимуться на мене, спитають, чого ти дівчину свою саму покинув…

– Не спитають, – впевнено відповів, відчиняючи переді мною двері у незвіданий сільський світ, – всі надто зайняті приготуваннями. Тобі теж напевно знайдеться діло.

– Що? Я не хочу нічого робити! Ми так не домовлялися.

На нижній сходинці він зупинився, різко розвернув мене до себе, обійняв, у мене аж подих перехопило і всі думки разом вилетіли з голови, й прошепотів на вухо:

– Моя дівчина саме так би і зробила – пішла допомагати жінкам. Не хочеш на кухню – іди з Марічкою прикрашати шалаш.

Краєчком ока я встигла помітити, як з-за рогу з’явилися дві постаті – висока і маленька, мати з дочкою, обидві несли щось в оберемках, жваво перемовляючись. Помітили нас. Обличчя матері засвітилося посмішкою, проте Назарова сестра миттю скисла. Більше я нічого не встигла роздивитися, бо Назар мене поцілував. Це не був ніжний чи пристрасний поцілунок, радше швидкий і примусовий, наші губи зіткнулися, немов автівки зачепили одна одну бамперами на дорозі і роз’їхалися. Тим не менш мені і цього було досить. Якщо під час кожного незручного зіткнення з родичами бос мене цілуватиме, я згодна це терпіти.

– Перепрошую, – чемненько сказав Назар і вдав, що знітився, – не помітили вас.

– Наталочко, доцю, встала вже? Все добре? Відпочила з дороги? Ходімо, поснідаєш, там налісничків тобі з сиром і сметанкою залишили. Домашнє все.