Глава 6. Родина

Глава 6. Родина

У рідному селі Назара ми були ближче до півночі, бо почалася злива, дороги розмило, водій кілька разів заблукав, звернувши не туди (бо про таке чудо техніки, як навігатор, звісно, не чув), і з кожним подоланим з таким трудом кілометром я була готова відмовитися від призу, що чекав мене по поверненні. Назара від мого праведного гніву врятувало тільки те, що він сидів на передньому сидінні, і висока спинка захищала його шию, в яку в мене аж руки свербіли вчепитися. Зате ніхто не заважав мені буркотіти всю дорогу, що я з перемінним успіхом робила.

З таксі я вивалилася прямо в багнюку. Ну все, хана моїм новим білим босоніжкам. Ледь не матюкнулася під носа. Терпіння в мене вже давно скінчилося.

Навкруги стояла мряка і темрява, хоч в око стрель. Ні місяця, ні зірок, ні ліхтарів. Світло було тільки по той бік огорожі будинків уздовж вулиці. У сусідніх будинках раптово почали гавкати собаки, напевно, всі, що були в селі, одночасно. Піднявся такий гавкіт, що на мить я злякалася. 

– Сподіваюся, це на на вашому подвір’ї собача зграя?

Назар розрахувався з водієм, витягнув наші валізи, машина блимнула фарами і зникла, знову занурюючи в темінь вулицю.

– У нас немає собаки, – відповів Назар. Видно було, що він теж втомився, але не подає знаку.

– Гарно у вас тут, – уїдливо сказала я, хоча геть нічого не могла роздивитися.

Назар вкотре мовчки зітхнув, а тоді підступив до мене, не зважаючи на калюжу, в якій я так і стояла, і схопив мене за плече, присовуючи до себе:

– Послухай, Нато, я все розумію: не попередив, втомилася, розчарувалася, але будь така ласкава, знайди в собі залишки гарних манер і поводься так, як треба.

– Кому треба? – Я вирвала руку. – Мені так точно вже нічого не треба.

– Мені нагадати?

– Не витрачай слів. Угода є угода. Я своє слово тримаю, але цього, – вказала на свої ноги по щиколотку в багнюці, – тобі не забуду, Назаре Максимовичу.

І тут сталося те, чого я ніяк не очікувала. В кінці виснажливого шляху відкривається правда – ти стаєш таким, який ти є. Про себе з прикрою очевидністю могла сказати, що я та ще тріска у дупі, набридлива й істерична, але мій бос, якого я вважала позбавленим людяності і співчуття, мене убив з маху. Він кинув валізи, підхопив мене на руки і поніс через розбиту колесами і негодою дорогу. Висадив одним ударом ноги хвіртку, за якою відкрилася бетонна доріжка, чистенька і мокра.

– Пусти! – спробувала зістрибнути.

– Хочеш назад у багнюку?

– Та тут вже, наче, нормально.

Я намагалася сильно ногами не розмахувати, щоб не забруднити нас обох, та все марно. Поки Назар мене доніс (а було йти до ґанку метрів так з десять), ми заляпалися обидва.

– Це було зайвим, але дякую.

Запізніла ввічливість краще, ніж ніякої.

Під дашком сяяла лампочка. Я з цікавістю озиралася, поки Назар стукав у двері. Доволі просторе подвір’я, бетонні доріжки прокладені в основних напрямках, якими користувалися господарі: до широких воріт із хвірткою, в яку ми увійшли, попід будинком і між садочком, позаду будинку, там, напевно, розташувалися господарські і допоміжні споруди, в темряві далі п’ятачка світла вже нічого не бачила. Сам дім виявився двоповерховим, обкладеним панелями, що зберігали тепло, з новими вікнами, проте не новобудова. Судячи з того, що я бачила в інтернеті, такі зводили років з тридцять тому.

Я відчула, як Назар узяв мою долоню, переплів наші пальці, від чого мене охопили дрижаки. Це ж я зараз познайомлюся з його батьками! Він легенько потис мою руку, підморгнув і усміхнувся, мовляв, все буде добре, і вчасно, бо двері відчинилися і на порозі виникла маленька жіночка. Вбрана вона була у старі спортивні штани і затаскану футболку, волосся сховане під хусткою. Зростом вона ледь діставала до Назарового плеча, і якби не дрібні зморшки навколо рота і усміхнених очей, ну один в один, як у мого боса, можна було б подумати, що це і є Марічка. Але ні.

– Синку! – Вона кинулася до Назара, обіймаючи і цілуючи в обидві щоки. – Приїхали! Так пізно! Ми вже вас сьогодні не чекали, думали, негода вас налякала. Я така рада, така рада!

Її щирість та емоційність били через край. Я ще не зустрічала в житті таких відкритих і багатослівних людей. 

– Мамо, скучив, – коротко відізвався Назар. – Познайомся, це Наталя. Нато, це моя мама – Ганна Семенівна.

– Дуже приємно, – я простягнула руку, але її проігнорували, натомість розкрили мені обійми.

Ого, це удар нижче пояса, якби хтось знав, що це справді для мене значить, включно зі мною. 

Опиратися такій наполегливості було абсолютно неможливо, тому я трохи нахилилася і прийняла запропоновані обійми. Так дивно. Назарова мама пахла хлібом, дощем і ще чимось, чим, мабуть, пахнуть роботящі жінки в селах. Та я про це могла лише здогадуватися.

– Принесу валізи, – сказав Назар і покинув мене наодинці з мамою.

Я застигла на порозі, боячись ступити на ряднину, що слугувала вхідним ковриком. 

Ганна Семенівна махнула, запрошуючи проходити.

– Наталко, дівчинко, що ти як нерідна? Гайда, проходь, будь, як вдома, а то й краще. Давай, не стій на порозі. Максиме! – гукнула кудись вглиб будинку, – гей, курей загнав на ніч? Я не мала часу перевірити. Божечки, за шо мені це? Людина, дівчина, така гарна, привів син, а воно набралося… Наталочко, доцю, не стій, проходь… А! Болото? То я приберу завтра, не переймайся! Назарчик недавно такого монстра подарував нам на річницю, що не тільки багнюку всмокче, а й пів хати з усіма ряднами. Як там називається? Ото, як оце він – босхе чи як там? А… Бош. Кажу йому, нашо стільки грошей, я ж і сама ще нівроку можу, а він тільки: “Мамо, вам же легше буде”, бач який.

Так ніяково я, напевно, ще жодного разу в житті не почувалася. Маленька Ганна Семенівна схопила мене попід руки і потягла у дім. На всі мої зауваження, що з мене бруд падає кавалками при кожному кроці вона відмахувалася, вкотре нахвалюючи свого синочка і подаровану ним техніку. Оце досягнення – купити батькам пилосос! Краще б квартиру купив і перевіз у місто, аніж порпатися, як свині в болоті, у цьому селі. Я фиркнула своїм думкам, чого, на щастя, гостинна господиня не помітила.