Глава 5. Хот-дог

Глава 5. Хот-дог

Затамувавши подих, чекала.

Обличчя Назара враз cкам’яніло, чуттєві губи, що дарували такі солодкі поцілунки, стислися в одну сувору лінію. Він не дивився не тільки на мене, невидющий погляд не чіплявся ні за що за вікном потяга, спрямований углиб себе. Хотіла б я знати, про що він зараз думає. А насправді, хотіла знати, чи відчуває він бодай соту частинку того до мене, що я – до нього? Ну і нехай, що я собі у цьому не зізнавалася, це аж ніяк не заважало мені у глибині душі мріяти про взаємність.

Пальці його зісковзнули з мого підборіддя, заховалися у кишенях джинсів.

Ну от, секунда ніжності з натяжкою – і тієї пшик.

– Нехай це тебе не хвилює, – відрізав Назар.

Невже я сподівалася, що почую відвертість? Та ба!

Повз нас пройшов провідник, а потім пронісся Лесик з блимаючим мечем, що видавав мерзенні електронні звуки.

– Ой, тримайте його! – заволала баба з нашого купе і, хапаючись за місце, де, очевидно, мало бути серце, пошкандибала вслід за онуком.

– То чия ж це дитина? Часом не позашлюбний син нареченого? – з’єхидстувала я. Ех, дарма Назар Максимович вважає, що я ладнаю з людьми. Конкретно зараз мені хотілося поставити підніжку бабі у картатому халаті, а тоді схопити за шкірку малого і… 

Та ні, не подумайте нічого такого. Просто зачинити у купе, щоб не порушував спокій інших пасажирів. Власне, я так і зробила, коли хлопчик біг назад, розмахуючи мечем з криками: “Авада кедавра!” і наставляючи його на свою бабусю. Я підхопила його під пахви і одним махом заволокла у купе, потім замкнула двері. 

– Хм, – донеслося до мене.

Це Назар замислено погладжував підборіддя. Що ще стукнуло в його розумну, але часом таку дурну голову? Більше ні на що не погоджуся, навіть за посаду директора агенції.

На щастя, мої побоювання були марними. Бос витягнув смартфон і показав  світлини своєї сім’ї. Він швидко скролив, називав їхні імена, але з усіх численних родичів я запам’ятала тільки Марічку, усміхнену чорноволосу дівчину, і батьків. 

– Сподіваюся, я не мушу запам’ятовувати всіх твоїх родичів до десятого коліна. Скільки їх у тебе? Все село?

– Не так багато, як здається. Але з’їдуться, звісно всі. Людей п’ятсот гостей точно буде.

– Жах! За ці гроші можна було б п'ять разів з'їздити у семиденний тур. 

– За це теж не хвилюйся. Ми подаруємо молодятам квитки в Єгипет.

– Ми?

Таке дивне відчуття виникло від цього простого слова. Отже, він потурбувався, щоб подарунок був спільний.

Авжеж, сама себе обсмикнула, було б дивно, якби пара дарувала щось окремо. Тут я згадала про свій подарунок, що придбала останньої миті, коли бігала по магазинах, який лежав на дні одного з чемоданів. Нічого путнього за такий короткий час придумати не змогла, тому купила дизайнерський альбом для фотографій, інкрустований прикрасами у техніці квілінгу. Дуже мила і практична річ. Шкода, що тепер я його повезу назад.

– Ти ж нічого від себе не готувала? Бо у цьому немає необхідності, – сказав Назар, на що я цього разу насправді образилася. Якої ж він поганої думки про мене.

Він ніби випадково провів долонею по моєму плечу, вище по шиї, а тоді до скроні, відкидаючи прилипле пасмо волосся. Я нічого не робила у відповідь, не подалася вперед, як завжди, не посунулася так, щоб між нами зникла відстань. Нічого.

Ну чому завжди така прірва між його словами, що ранять, і діями, які дарують насолоду? Як можна бути таким неприступним і водночас таким привабливим?

– Що сталося? – з легким відтінком занепокоєння спитав Назар.

Моя реакція на його ласку, вірніше, її відсутність здивувала його.

– Все нормально, – збрехала я і одразу змінила тему, щоб він раптом не надумав ще поцікавитися моїм станом, бо було це реально дивно: – Я точну мушу лізти на другу полку?

– Боїшся висоти?

– Звісно, ні! 

– Я б запропонував тобі приєднатися до мене, але я теж буду зверху.

Прозвучало це доволі двозначно, так що від завуальованого натяку мої щоки спалахнули.

– Колись у дитинстві, – неочікувано зізналася, – я впала з верхньої полиці. Відтоді тільки внизу.

І, користуючись моментом, зробила те, чого давно хотіла, але субординація (навіть у ліжку!) не дозволяла – просунула руки під його, обвила спину, переплела свої пальці у замок і притислася щокою до чоловічих грудей. Так би і стояла вічно.

Назар спочатку напружився, глибоко вдихнув, зарившись носом у моє волосся, і обійняв міцніше. Я ледь не запищала від задоволення. Справжні обійми!

– Спробую поговорити з провідником. Можливо, у вагоні ще є вільні місця.

– А якщо немає?

Він замислився на мить:

– Тоді пильнуватиму, щоб ти не впала.

– Дякую, – прошепотіла і нарешті потягнулася до його губ. 

А мені це починало подобатися. Так і звикнути можна до того, що я можу цілувати і обіймати свого боса, коли мені заманеться.

Нашу ілюзорну мить єднання було перервано наполегливим кашлем і вимогою підняти полицю, щоб бабця змогла дістати щось із валізи.

– Курка стара, – буркнула я і відвернулася. 

Назар вже зник у купе. Та я краще всю дорогу стоятиму у коридорі, ніж бодай на хвилину заплющу очі в компанії цієї “родички”. 

Ми проїжджали повз якусь станцію, телефон зловив мережу, з’явився інтернет, а я скористалася нагодою і відписала мамі, що все добре. Подивилася, скільки триває шлях, жахнулася, але змирилася зі своєю участю. У будь-якій ситуації треба завжди знаходити свої плюси. Моїм беззаперечним плюсом було цілодобове перебування поруч з чоловіком, який безмежно хвилював мене. А раптом наша спільна пригода і на нього позитивно подіє, і він подивиться на мене не тільки як на зручну підлеглу, але й когось більшого? Завжди вір у краще – казала мама, коли і у неї, і у мене опускалися руки. Було це, правда, ну ду-у-же давно, проте ця фраза не раз мене витягала з малодушної трясовини.

Коли я вирішила повернутися в купе, то одразу пошкодувала про це. У задушливому маленькому приміщенні висіли аромати їжі. Саме так – висіли, бо вдихнути крізь них було неможливо. Бабця розклалася на столику, виваливши туди, напевно, всі похідні страви. Була тут і смажена курка, і котлети, і тушкована капуста, варені яйця, огірки і помідори, нарізана ковбаса і сир, варена картопля у літровій скляній банці, хліб, сіль і компот у пластиковій пляшці.