Глава 4. Попутники

Глава 4. Попутники

Від обурення я не знайшла влучних слів, тільки відкрила рота, ковтнула задушливе повітря і закрила. Попри всі явні і прямі натяки, я прикинулася дурепою і в останній надії пробелькотіла:

– Яка екзотична назва для європейського селища серед Альп. Там печуть паляниці?

Назар ледь стримувався, щоб не розсміятися. От цікаво, від чого йому так весело? Від того, що так вдало поглузував з мене?

– Це село у Вінницькій області.

Чорти б його вхопили, цього Назара! Я з роду віку в селі не бувала і не маю жодного уявлення, що воно таке. Це там, де туалет на городі? Чи під кущем? А воду добувають з колодязя чи річки? І свині рохкають попід вікнами?

Так, все, я хочу назад. Зупиніть потяг!

Але той досі стояв, а повз відчинені двері купе проходили інші пасажири.

Швиденько впоравшись із хвилинною слабкістю, я дала собі обітницю, що не осоромлюся ні перед босом, ні перед його родиною. Проте так просто я йому цього не подарую. Буде у мене вимолювати те, що в офісі отримував, варто було поманити пальцем.

Поки опановувала гнів, зняла з себе лляний літній піджак і повісила на гачок. Залишилася в коротесенькому топі, що виставляв на загальний огляд верхню частину моїх чималих грудей. Поправила руками, обтерлася вологою серветкою і тільки тоді зважилася поглянути на боса. У того піт стікав скронями, красиві губи були міцно стиснуті, а очі миттєво відведені убік. Отож, мстиво подумала, будеш знати.

– Все таки варто було попередити, що ми не летимо у Швейцарію, – з легкою образою нарешті промовила я.

– А я цього і не казав. Не слід вигадувати те, що тобі хочеться, і сприймати це за дійсність.

– Я суто з практичної точки зору. Я б узяла більш відповідний одяг і взуття.

– Хіба я не попереджав зайвого не брати? Не знаю, що ти собі надумала, але Паляниця – не закинутий хутір, а доволі розвинене село, де є всі блага цивілізації.

– Що ж, ви… – Знову грізний погляд. – Ти мене заспокоїв.

Ще я подумки пораділа, що в останній момент надягла брючний лляний костюм, а не сукню, як планувала спочатку. 

Я досі сердилася на Назара, тому відвернулася до вікна, щоб уникнути подальшої розмови. Було багато чого, що я хотіла розпитати, наприклад, про його сестру, яка виходить заміж, про батьків. Але це виглядало б, як нав’язування. Крім того, якби Назар хотів, то сам би вже все розказав. Я боялася, що його скритність зіграє проти нас. Проте йому краще знати, навіщо він потягнув мене із собою, і, напевно ж, він оцінив всі ризики.

Я дивилася на перон, у той час, як бос діловито знімав матраци з верхніх полиць і стелив постіль. Було в його рухах щось таке щемке, наче ми не чужі люди, а подружжя, що вирушає у романтичну подорож.

Прикривши очі, я вкотре забурмотіла під носа свою мантру:

– Роль, це тільки рольова гра, нічого більше.

– Ти щось сказала? – миттєво відгукнувся Назар.

Закінчивши зі своєю полицею, він взявся за мою, жестом зганяючи мене з місця. Футболка його під пахвами і на спині вже була мокра.

– Чому не СВ? – буркнула. – Там хоча б кондиціонер є.

– У цьому потязі немає спальних вагонів. Багатії ним не їздять.

– Припини! Я можу сама. – Я вирвала з його рук простирадло. 

Цієї миті поїзд рушив, вагони легенько стукнулися, я втратила рівновагу і полетіла назад. Реакція Назара була блискавичною. Залізною хваткою схопив мої вологі плечі, рвонув на себе, так що я хотіла чи не хотіла, а опинилася притиснутою до його грудей, при тому мої груди жваво так вискочили з топа і, звісно, я не встигла нічого поправити, бо для того мусила бути супержінкою зі супершвидкістю. Цієї миті у відчинені двері купе ввалилася решта пасажирів – бабця з онуком, хлопчиком років чотирьох-п’яти.

Вона обурено скрикнула, роняючи щелепу, і вільною рукою затулила очі дитині. Єдине з цієї мальовничої картини, що я встигла помітити, як хлопчик витріщив на мої принади око крізь розчепірені бабчині пальці. Після цього Назар швидко розвернув мене спиною.

– Який сором! – почулося позаду. – Лесику, не дивися. Молоді люди, – це вже до нас, – серед білого дня!

Я не встигла зреагувати, як Назар натягнув на місце топ, при тому зачепивши соски. Я вкрилася мурахами. Він це помітив, але вже перемкнув увагу на попутників і увімкнув режим “люб’язність – моє друге ім’я”. От би і зі мною так поводився, як з незнайомими людьми, що сиплють претензіями щодо ситуації, яка їх не стосується.

– Перепрошую, це ваші місця? – Вказав на верхні полиці.

– Наші, – зволила сказати бабця, – але ні я, ні Лесик туди не поліземо. Дитина може впасти, а я вже стара.

Її валізи зайняли решту місця в купе. Назар, як вихований чоловік, допоміг їх прилаштувати під сидіння, при тому свою сумку відсунув у кут.

– Не хвилюйтеся, ми з вами поміняємося.

Бабця у картатому халаті нахабно всілася біля мене.

– Що? – не витримала я. – Але ж ви, купуючи квитки, знали, що це верхні полиці? 

– Наталко! – Назар з осудом поглянув на мене.

То й що? Чого я маю поступатися місцем? Хлопчик здоровий, а баба не така вже й баба, як хотіла здаватися. Тим більше діти люблять “другий поверх”, хіба ні? Я не полізу нагору. Ще можна зрозуміти, якби нас ввічливо попросили, але так безцеремонно поставити перед фактом?

Судячи з мого гніву, робота у туристичній агенції не навчила мене ввічливості з усіма поспіль. Та на свій захист можу сказати, що напряму з клієнтами я не працювала.

Тож я склала руки на грудях і відвернулася до вікна.

Бабця скористалася моментом і почала улюблений старечий наратив:

– Що за молодь пішла? Ніякої поваги до старших. Хіба тебе не вчили, що літнім людям треба поступатися?

Відчуваючи, що зараз просто вибухну, я звузила очі і вже обернулася до противної старої, щоб повідомити, що за кордоном, між іншим, це смертельна образа для літньої людини, якщо ти дозволиш собі натяк на вік чи, не дай Боже, запропонуєш сісти у громадському транспорті… Але я мусила заткнутися, ще не сказавши і слова, бо Назар смикнув мене за руку, посадив біля себе і зашепотів у вухо: