Глава 3. Початок халеп

Глава 3. Початок халеп

Протягом дня я ніяк не могла застати боса наодинці. То він радився з фінансових питань (а це не моя компетенція), то щоп’ять хвилин до нього зазирала котрась з підлеглих, нібито терміново порадитися щодо зміни умов переїздів-перельотів, то він відлучався з офісу у справах і загалом мене ігнорував, наче не репнула вчора по шву моя спідниця від його наполегливості. І так весь день. А мені ж конче треба було дізнатися, о котрій рейс, щоб не спізнитися. Тому, набравшись сміливості наприкінці дня й вдаючи, що не помічаю злісного перешіптування за спиною, я практично увірвалася в кабінет Назара Максимовича.

Він сидів на краю стола, заваленого папірцями, і водив пальцем по планшету з мапою. Від його мужньої постави, м’язистих біцепсів, які зараз обтягували засукані рукави білої сорочки, у мене вкотре перехопило подих. Ох, нічого не можу з собою зробити, таке враження, що поруч із ним я перетворююся на кицьку в період тічки. На щастя, холодне кондиційоване повітря і присутність ділового партнера Назара, що сидів напроти, одразу охолодили мій запал.

– Перепрошую, – чемно озвалася я.

Чоловіки, що були зайняті жвавим обговоренням, одночасно скинули голови у мій бік. Партнер боса подивився зацікавлено, а от в очах Назара Максимовича я прочитала тільки роздратування. 

– Що сталося? Я просив нас не турбувати.

Мною знову нехтували, але я не мала вибору. Не знаючи, наскільки посвячений партнер у справу, я обійшлася загальними фразами:

– Я б хотіла отримати вказівки щодо завтрашньої подорожі.

Не відриваючись від планшета, Назар кинув:

– О восьмій заїду по тебе.

– Добре.

І щоб не нарватися на чергову нелюб’язність, зникла за дверима.

Отак стараєшся для боса, а він тебе за порожнє місце має.

Зранку я була готова набагато раніше. Хвилювалася не стільки через поїздку, скільки через перспективу бути поруч з Назаром двадцять чотири на сім. Не знаю, чи зможу витримати цю постійну близькість і не втратити голову остаточно? Тому час від часу, а якщо бути точною, то кожну хвилину, нагадувала собі, що це лише робота, гра, результатом якої повинна стати чергова подолана сходинка нагору і до більшої зарплатні. Тим більше й напружуватися сильно не треба було – мама пиляла мене і словами, і невдоволеним мовчанням однаково вдало, як бензопила “Дружба”, що займала почесне місце у нашій комірчині. Таємниця її появи була мені невідома, просто одного дня мама приперла її з роботи та й так і залишила. “На чорний день”, – тільки й сказала.

Рівно о восьмій задзеленчав вхідний дзвінок, і я, підхопивши дві чималі валізи на коліщатках, кинулася відчиняти. Спочатку боса не впізнала. Ніякої тобі ідеально випрасуваної сорочки чи строгих брюк. Біла футболка, джинси і кросівки. Гладеньке поголене підборіддя і чорне волосся а-ля “щойно з перукарні” примусили моє серце пропустити удар.

Назар Максимович привітався з мамою, яка мовчки визирала з-за моєї спини, забрав валізи і пішов. Кинувши мамі “бувай”, я помчала слідом сходами донизу.

– Що ти туди напхала? Цегли? На місяць їдеш?

– Тільки найнеобхідніше, – за звичкою виправдовувалася, аби не починати подорож зі сварки. Хіба я винувата, що все моє найнеобхідніше займає стільки місця?

– Я ж казав нічого не брати.

– Назаре Максимовичу, якщо ви сумніваєтеся навіть у моєму вмінні підібрати одяг, навіщо запропонували мені цю авантюру? А раптом я зганьблю вас на очах вашої родини?

Напевно, він почув у моєму голосі нотки образи, тому що зупинився і поглянув мені у вічі. Я стійко витримала погляд, хоча це було нелегко. Я завмерла, не дихаючи, бо він наблизився на відстань поцілунку. Так хотілося почути бодай щось підбадьорливе на свою адресу. Однак бос вдихнув, видихнув і відступив на крок, немов насилу впорався із роздратуванням щодо мене. Відчинив багажник і поклав валізи. Там вже стояла одна дорожня сумка.

– Назар, – сказав він, спантеличуючи. – На ці вихідні ніякого Назара Максимовича. Просто Назар.

Ми сіли в його дорогезну автівку і лише після того, як отримав моє тихе “так”, зволив промовити:

– Ти добре ладнаєш з людьми. 

Прозвучало майже як комплімент, і від цих слів мені потеплішало. Все ж таки він цінить мене не тільки за те, що я добре роздвигаю перед ним ноги. Однак я відчула в його словах якусь недомовку. Залишалося тільки сподіватися, що він не приховує чогось дійсно жахливого. 

Коли машина звернула в протилежний від аеропорта бік, я висловила занепокоєння, але ще не підозрювала неладне.

– Ви пропустили поворот.

– По-перше, ти, – поправив він, – по-друге, я нічого не пропустив.

А на під’їзді до залізничного вокзалу я вже серйозно занервувала.

– Чому ви не попередили, що плани змінилися? – Він гостро зиркнув на мене і я виправилася: – Ти.

– На цей момент все йде чітко за планом. – Назар подивився на годинник. – Ми вчасно. Йди до зали очікування, я поставлю машину на зберігання і повернуся.

Я розгублено озиралася, наче вперше була на залізниці. Звісно, я й раніше подорожувала потягом, але це було довго, марудно і до біса незручно, коли звикаєш до іншого рівня комфорту у бізнес-класі літака. Сердилася на себе, що не додумалася перевірити графіки руху. Напевно, літак відмінили чи раптово з’явилася чергова заборона.

Назар швидко повернувся і втупився в величезний екран над головами, на якому висвітилися назви поїздів. Диспетчер оголосила прибуття потягу внутрішнього сполучення, я прослухала назви міст, і дарма, бо Назар рвонув уперед, немов зупинка триватиме всього дві хвилини. 

– Куди? – Я за ним зі своїми двома валізами, порадівши, що ті на коліщатках.

– Наш поїзд. Не барися.

На пероні натовп сновигав туди-сюди. Люди виходили, а потім заходили у вагони. Спітнілі чолов’яги у майках і без курили щось смердюче, а поруч з “айкосами” хлопали нарощеними віями молоді дівчатка.