Глава 2. Пиріжки

Глава 2. Пиріжки

Я була вражена.

– Ви організували весілля сестрі у Швейцарії? Вау!

Назар знову вкотре кинув на мене незрозумілий погляд і махнув недбало рукою, мовляв, все, йди.

Оцей мах “йди” завжди вибішував мене. Ніби я якась кицька, що плутається під ногами. Або ще гірше: зробила свою справу – задовольнила боса і можеш бути вільна. Про те, що я жива людина і до того ж особистість, звісно, ніхто не пам’ятає. І до речі, я тут не тільки для того, щоб слугувати інструментом для фізичної розрядки, я виконую свою роботу і роблю це добре.

В нашій агенції працювало не так багато людей, колектив був злагоджений, але, як водиться у випадках, коли переважна більшість – жінки на виданні, поза робочі моменти нагадував зміїне кубло. В очі всі посміхалися, бо так були навчені, а за спиною не втрачали нагоди перемити кістки. Тож я вже знала, що на мене чекає після виходу з кабінету шефа. І те, що помада розмазалася, і те, що спідниця повернута не тим боком – нічого не приховалося від пильних, спостережливих, заздрісних оченят колег. Це тільки дасть черговий привід попліткувати. Нехай.

Я згадала слова керівника і гордо задерла підборіддя. На моєму місці мріяли опинитися і Свєтка, яка зараз розтягнула губи в подобі посмішки і набивалася мені у подруги, і Альона із завжди суворо стиснутим ротом, наче вчителька молодших класів, і Віолетта з абсолютно відсутнім смаком і присутнім вже третім розлученням. Я гордо продефілювала повз їхні столи, киваючи, мов королева підданим. Заздріть, бо саме мене бос обрав на роль своєї дівчини.

Від цієї думки мені аж гірко в роті зробилося. Роль. Це лише роль, яку я маю виконати бездоганно і в результаті отримати бажане підвищення. Я недостатньо гарна для нього, щоб бути справжньою дівчиною…

Стоп. Зупинила себе рівно на моменті, коли почну жаліти себе.

За своїм столом, відгородженим прозорою перегородкою, як і всі інші в офісі, я віддалася думкам про майбутню подорож. Це ж треба ще встигнути зібратися, купити відповідну сукню, і байдуже, що Назар нібито все придбає сам. Він не міг знати, що я погоджуся, тож і розраховувати на це не буду. Хм, це ж, виходить, непередбачувані витрати. Нехай, воно того варте. Але вдома мене чекає рознос на цю тему.

Ввечері, напхана сумками з одягом, туфлями і прикрасами, а зверху – пакетами з продуктами, я ввалилася додому. Я, звичайно, давно звикла, що мене ніхто радо не зустрічає, але сьогодні, напевно, ретроградний Меркурій розпоясався по повній, тому що мамі моїй тільки качалки в руках бракувало для повноти картини маслом. 

Підперезана фартухом у борошні, вона, склавши руки на грудях, похмуро дивилася, як я прилаштовую пакети на тумбочку у передпокої. Кілька пакунків впали одразу, з них вивалилися докази мого “злочину”.

– Що це? – замість привітання спитала мама.

Маму свою я люблю, звісно, бо зобов’язана їй усім, але інколи в мене просто руки опускаються через її суворість. Ні тепла, ні ласкавого слова я вже багато років не чула від неї. Банальне “дякую” теж було рідкістю. 

– На вихідні ми з Назаром Максимовичем летимо у Швейцарію, – одразу почала виправдовуватися. – Мушу мати презентабельний вигляд.

– У тебе шафа ломиться від тряпок, а туфлі складати нікуди. Тільки на наряди й працюєш, щоб вразити свого… – Вона піджала губи, бо хотіла висловитися напряму, але напевно у виразі мого обличчя побачила те, що змусило її замовкнути. 

Сваритися я не хотіла, тому обрала іншу тактику.

– Мам, – підійшла і поцілувала у щоку, – я й тобі купила нову сукню. Подивися. – Видобула з пакета літній сарафан з модним принтом, дуже пасуватиме мамі, на себе приміряла, бо фігури у нас однакові. – Коли повернуся, обов’язково сходимо кудись, тобі давно вже треба розвіятися. Ну, що скажеш?

Я намагалася посміхатися, але вже знала, що всі зусилля намарно. Мама навіть не подивилася на подарунок.

– Через тиждень треба черговий внесок платити, а ти грошима розкидаєшся. 

Відколи мій батько покинув нас десять років тому, забрав квартиру і залишив без даху над головою, мама не посміхалася. Весь тягар нашого виживання ліг на її плечі. Я щойно закінчила школу, і ми терміново мали вирішити, як бути далі. Мама затягнула всі можливі і неможливі паски, звернулася до близьких і взагалі невідомих родичів, назбирала на перший внесок і взяла нам житло в іпотеку з розрахунку, що я вивчуся на бюджеті, отримаю гарну роботу і допоможу їй виплачувати кредит. Проте не так сталося, як гадалося. Єдине бюджетне місце по омріяній спеціальності “міжнародний менеджмент” пролетіло наді мною, як фанера над Парижем. Я дуже переживала розлучення батьків, а крах моєї мрії – займатися туристичною діяльністю міг надовго увігнати мене в невиліковну депресію. Тому мама вкотре пожертвувала вже й не знаю чим, чого їй вартувало платити за моє навчання. Після того мені все ж пощастило влаштуватися в агенцію, хоча на початковій посаді я мало чим могла допомогти.

Відтоді мама не припиняла мене пиляти, що я мало заробляю, наших доходів не вистачає для вчасного погашення кредиту і відсотків, що росли мов сніжний ком. Ну що ж, я робила все, що могла, тобто дерлася кар’єрними сходами вгору, завзято дотримуючись гасла: “Мета виправдовує засоби”. Однак і цього виявлялося замало. 

– Мам, – зітхнула я, вирішивши більше не витрачати сили на переважування вічного поганого материного настрою, – я все сплачу вчасно. 

– З чого? Ти казала, що пандемія вам все зіпсувала. Скільки можна чекати? Хочеш, щоб я померла з боргами? Тоді і квартиру відберуть, і все майно.

– Ну що ти таке говориш? 

– Наталю, – мама вказала на мене пальцем, – не розчаровуй мене знову.

– Все буде добре, обіцяю. Люди знову почали їздити у подорожі, кордони відкриваються, а я скоро отримаю підви…

Я обірвала себе на півслові. Не кажи гоп, поки не перескочиш.

Мама прискіпливо обдивилася мене і змінила тему: