Розділ 9

Коли я прокидаюсь, Дениса у номері вже немає. На секунду здається, що він залишив мене, а сам поїхав, та зиркнувши на його валізу, впевнююсь у зворотному. Думка, що я можу залишитись одна у невідомому місці лякає, враховуючи те, що в гаманці в мене майже пусто.

Поки чоловіка нема, одягаюсь і чепурюся. Сьогодні хочеться виглядати красивою, як ніколи. Можливо це результат вчорашньої незвичайної бесіди.

Денис повертається, коли я майже готова. Проводжу останнім мазком по губах і ховаю незначну косметику у сумочку. Чоловік завмирає і мить здивовано роздивляється мене.

-        Доброго ранку, - вітається тихо.

-        Доброго, - намагаюсь відповідати байдужим тоном і дарую йому короткий погляд, знову розглядаю себе у дзеркалі, що висить на стіні біля ліжка.

-        Маєш гарний вигляд, - коментує.

-        Дякую, - ніяковію від компліменту і повертаюсь до нього. - Вирішила привести себе до ладу перед зустріччю з твоїми рідними.

Денис повільно проходить по кімнаті, зупиняється біля валіз. Його вираз обличчя задуманий і серйозний.

-        Готова їхати?

-        Так.

Він піднімає багаж і прямує до дверей.

-        А без косметики тобі було краще, - раптом кидає через плече. - Дарма нафарбувалась.

Він зникає за дверима, а я здивована завмираю на місці. І що це означає? От зрозумій тих чоловіків. Стараєшся для них, намагаєшся сподобатись, а результат завжди несподіваний. Роздратована, хапаю рушник, котрий висить на спинці крісла, і з силою тру ним по губах. На  м'якій тканині залишаються червоні плями, та мені все одно.

Ось, вміє зіпсувати настрій з самого ранку.

Перш ніж їхати, ми снідаємо в невеликому ресторанчику біля готелю. А потім відправляємось в дорогу. Я насуплена і мовчу, всім своїм виглядом показую, що ображена на Дениса. Стараюсь на нього навіть не дивитись. Та він здається навіть цього не помічає, вмикає тиху музику і весело підспівує собі під ніс. Його легкий настрій дратує ще гірше і дуже хочеться скоріше доїхати до пункту призначення, та вийти з цієї машини. Від гарячої пічки швидко стає спекотно, тому розстібаю куртку, та зняти не можу через ремінь безпеки.

-        Зменшити градуси? - помітивши мої дії, запитує Денис. Він свій верхній одяг зняв з самого початку, тому зараз їде лише в сорочці.

-        Якщо можна, - ціджу крізь зуби. - Далеко нам ще?

Мені раптом стає нічим дихати, бракує кисню. Аромати наших парфумів і ароматизатора перемішались і створили насичений нудний запах.

-        Після обіду прибудемо. Спершу познайомишся з моїм батьком. Він людина добродушна, тому з ним проблем не буде. Нам головне переконати дядька — це наша головна ціль. Ти маєш зробити все, щоб він повірив в наші почуття. Він дуже недовірлива людина, може навіть перевірити свідоцтво про шлюб, чи не обманюємо його.

-        Ти так мене ним лякаєш. То напевно демон у людській подобі, - говорю з ноткою сарказму. Що за дядько такий, що Денис його так боїться? - А мама твоя надіюсь добра жінка? З жалючою свекрухою навряд чи вживуся.

-        І не доведеться, - пригнічено відповідає. - Її вже немає, померла п'ять років тому, від раку.

Він весь сутулиться, обличчя блідне. По його вигляду розумію, що вони були дуже близькі і він досі страждає через втрату.

-        Мені шкода, - ніяковію, не знаю, що ще можу сказати.

-        Нічого, - кидає на мене схвильований погляд. - Я впевнений, ти б їй сподобалась. Вона була доброзичливою.

Настає напружена тиша. Машина мчиться на шаленій швидкості по трасі, незначні дерева і рідкісні будиночки блимають перед очима і зникають позаду. Тут снігу небагато, лише трішки притрусило землю.

-        Може щось розкажеш про себе? - запитує Денис після довгої мовчанки. - А то я нічого не знаю про свою дружину.

-        Не можу сказати нічого цікавого, - знизую плечима. - Навчалася у місцевій школі, трохи працювала офіціанткою в кафе, трохи з батьками у крамничці. Ніде не бувала, нікуди не подорожувала, нічого не бачила. Це у тебе напевно життя насичене пригодами.

-        Так, - погоджується і якось сумно посміхається. - Та головне, це почуватись щасливим і не важливо де.

-        Можливо ти маєш рацію. Я на свою долю не жаліюсь.

Я все життя прожила в одному місці, та я завжди була задоволена. Тихий, спокійний ритм маленького містечка мені подобається і якби не гостра потреба в грошах, навіть би не зачіпалась з цією авантюрою. Раптом різко захотілось додому. Скоріше б це все скінчилось.

-        Сестер, братів маєш? - допитується.

-        Молодшу сестру, - сухо відповідаю, не дивлюсь в очі, надіюсь не буде розпитувати дрібниці. Розказувати про проблеми йому не хочеться.

-        А хлопець? - блискає цікавістю очима. – Той, що нас проводжав, я так розумію не є твоїм хлопцем.

-        На цей момент я не маю стосунків, якщо тебе це цікавить, - з небажанням говорю. – Взагалі-то, про це потрібно було запитувати перш ніж пропонувати одружуватись.

-        Я якось не подумав, - легковажно качає головою. - Ти погодилась і я цьому зрадів. Але це добре, що в тебе нікого немає. Поцілунків нам не уникнути.

Він говорить це з явним задоволенням. Хмурюсь на нього, але відповісти нічого. Розумію, грати треба реалістично, інакше не повірять. Дивлюсь на свою праву руку і хмикаю. Хоче всіх переконати, та обручок навіть не купив.

Наш шлях тягнеться ще довго. Час від часу перекидаємось словами, але здебільшого мовчимо. Потім зупиняємось перекусити у придорожньому кафе, і підкріпившись вирушаємо далі.

З часом починаю відчувати легке хвилювання. І чим менше залишається їхати, тим більше воно стає. Коли бачу перші нечіткі контури міста, мене охоплює справжня паніка. Я втрачаю віру в себе, тепер я взагалі не впевнена, що зможу виконати те, що хоче від мене Денис. Зіграти роль дружини. Та що я собі видумала? А якщо я все провалю і він захоче повернути гроші, які вже взяла? Це хвилює мене найбільше.