Розділ 6

Наступного дня я не відкриваю крамничку. Терпляче стою біля зачинених дверей на морозі і чекаю Дениса, котрий запізнюється. Треба було все ж таки обмінятись телефонами. Я б зараз подзвонила йому і виписала прочуханки. Чому це він так довго? Кому все це більше треба, йому чи мені? Хоча тут риторичне питання. Гроші вже потрібні сьогодні. Я відправила тата назад в місто у лікарню і пообіцяла, що перекину на картку гарну суму. Він довго допитувався звідки я їх візьму, та я так і не сказала. Батьки мають через що хвилюватись, про мої клопоти краще їм не знати. Можливо, шлюб буде настільки коротким, що вони про нього не встигнуть дізнатись.

Нарешті за повороту з'являється знайома машина. Вона повільно під'їжджає і зупиняється прямо біля моїх ніг. З нетерпінням сідаю всередину і голосно гепаю дверцятами.

-        Восьма минула п'ятнадцять хвилин назад, - роздратовано говорю замість привітання.

-        І тобі доброго ранку, - хмикає Денис. - Не міг завести машину. Морози у вас сильні, дизель не дуже хоче працювати в такому холоді.

-        Не тільки твоя машина замерзла. Я ніг не чую, понад двадцять у мінусі, довго не постоїш, - стукаю зубами.

В салоні досить тепло, але Денис ще більше вмикає пічку. Гаряче повітря повільно зігріває замерзле обличчя.

-        Зараз зігрієшся, - обіцяє чоловік, кидає на мене короткий погляд і відвертається до дороги.

Їхати довго не приходиться. Наше містечко маленьке, все знаходиться близько одне від одного. Тому через п'ять хвилин ми на місці. Я вже встигла відійти від холоду і заспокоїтись.

-        Вчора я дзвонила своїй знайомій, вона погодилась допомогти, але тобі прийдеться гарно їй заплатити, - пояснюю тихо Денису, коли виходимо з машини і прямуємо до невеликої білої будівлі РАЦСу.

-        Ти ще мені не дружина,  а я вже влітаю в гарну копійку, - намагається жартувати у відповідь, але я дарую йому серйозний погляд.

-        Зараз не до сміху, - присоромлюю його. - Робимо все тихо і без зайвих очей. Інакше їй влетить і нам теж.

-        Прямо справжні шпигунські пристрасті, - хмикає.

Він починає мене дратувати. Сам би йшов і домовлявся, а жартувати кожен може. Закочую очі і прискорюю хід, заходжу в приміщення перша, прямую до широких сходів, піднімаюсь на другий поверх. Назад не оглядаюсь, чую, як Денис слідує за мною.

Далі йдемо по довгому майже безлюдному темному коридорі. Декілька манірних жіночок середнього віку проходять повз і підозріло на нас косяться. Я зупиняюсь біля потрібних дверей, стукаю два рази і заглядаю всередину.

-        Софія, ну нарешті. Заходьте швидше.

Я слухняно заходжу і тягну Дениса за собою. Тітка Наталя сидить за робочим столом біля вікна і активно махає нам рукою. Вона мама Роми і погодилась нас з Денисом розписати в цей же день, через небажання бачити мене своєю невісткою і через гроші теж. Вона думає, якщо я матиму нарешті чоловіка, її син перестане за мною сохнути.

-        Доброго ранку, - вітаюсь, підійшовши ближче.

-        Сідайте, пишіть заяву, лише дату поставите місячної давнини. У мене дуже багато сьогодні справ, то ж маємо зробити все швидко.

Вона протягує нам два аркуші паперу і ручки. Ми сідаємо навпроти неї і беремося за справу. Поки пишу помічаю, як уважно розглядає вона Дениса. На її круглому обличчі цікавість, нафарбовані губи стиснуті в тонку лінію, очі нервово бігають по нас обох.

-        Авжеж, якби ти була вагітна, було б простіше, а так приходиться підробляти дати, - порушує вона тишу і зиркає на мене.

-        Нажаль, я не вагітна, - спокійно відповідаю.

Тітка Наталя мружить очі. Вона промацує ситуацію, просто хоче знати, що за поспіх. Вчора я довго її вмовляла розписати мене з начебто коханим хлопцем.

Ми дописуємо заяви, Денис дістає з гаманця гарну суму, всовує між аркушами і віддає тітці Наталі. Вона стискає дарунок розфарбованим манікюром і задоволено посміхається. Гроші в неї, більше її нічого не хвилює.

-        Зачекайте годину, може дві, поки я все підготую. Софіє, я тобі зателефоную.

-        Надіюсь, ніяких проблем не буде, - вперше подає голос мій наречений і серйозним виразом обличчя киває на аркуші з грошима.

-        Не хвилюйтесь, - розтягує губи Наталя у вимушеній посмішці. - Ще до обіду зможете цілувати Софію в якості дружини.

-        Ми на вас надіємось. Я ж так кохаю Софію, жити без неї не можу.

Скільки пристрасті в цих словах, я здивовано дивлюсь на чоловіка. Грати вміє гарно, навіть я могла б повірити. Вживається в роль вже з перших хвилин.

Ми покидаємо РАЦС і повертаємось до машини. В салоні вже прохолодно, то ж Денис знову вмикає пічку.

-        Перед тіткою Наталею не обов'язково розігрувати такі сцени, - не втримуюсь від коментаря.

-        Вона з підозрою на нас дивилась. Надіюсь ти не сказала їй справжньої причини, чого ми тут.

-        Авжеж ні, - обурююсь. - Вона тоді розбазікає всім знайомим. А так просто знає, що дуже хочу вийти за коханого хлопця і поїхати до нього в гості в якості дружини. А ось я б хотіла знати, нащо ми це все робимо. Ти обіцяв розповісти.

Денис уважно дивиться на мене певний час, а потім опускає трохи спинку сидіння і вмощується зручніше, погляд переводить кудись вперед на засніжену вулицю.

-        Мій дядько впливова людина і керує нашим сімейним бізнесом. А також він любить керувати життями інших людей. І цього разу добрався до мене. Хоче одружити з якоюсь дівкою, батько котрої при владі.

-        То й що? Взяв би і одружився, - знецінюю його проблему.

-        Я не хочу вестись на його забаганки. Я взагалі її не знаю, - палко вимовляє, кидає на мене гострий погляд. - Не буде по його.

-        Але зараз ти робиш те ж саме, що хоче зробити він, - хмикаю. - Лише дівчину вибрав бідну. Ти мене теж не знаєш.

-        Зате я зроблю по своєму, не по його, - бачу впертість в його погляді, він від свого не відступиться.

Які незначні проблеми у багатих людей. Знав би він мою біду, не хмурив тоді так брови, наче настав кінець світу.