Розділ 5

Готель тітки Галини знаходиться за декілька вулиць від нас. Просторий двоповерховий будиночок, котрий дістався від її батьків, вона переробила на невеликий готель. На першому поверсі вони продовжують жити всією сім'єю, а на другому - здають кімнати туристам. Одна з її доньок – Інна, навчалась зі мною у класі, тож іноді я бувала в них в гостях. Там завжди пахло свіжою випічкою, а затишна атмосфера надихала на посиденьки. Зараз з Інною я не спілкуюсь і навіть не пам'ятаю, коли востаннє заходила до них.

На першому поверсі в усіх вікнах горить світло. Не здивуюсь, якщо застану всю сім'ю за вечерею. До них часто приєднуються і пожильці, за окремо звісно плату. Хоч страви тітки Галини того варті, вона неймовірно смачно готує.

Відчиняю важкі броньовані двері і поспішаю в середину. Їдальню від так званого вестибюля відгороджує лише арка, обліплена різнокольоровою мозаїкою. Вони справді готуються до вечері. Жанна, старша донька, розкладає тарілки по столу, а Інна нарізає хліб. Підходжу ближче, дівчата бачать мене і завмирають.

-        О, які гості до нас завітали. Чим зобов'язані? - зовсім недружелюбно розтягує слова Інна.

Ох, не хотіла я з нею зустрічатись. Зараз ми в поганих відносинах, то ж уникаємо зустрічей, як можемо. В старших класах вона закохалась у Ромку, а потім звинуватила мене, що це через мене він не звертає на неї уваги. А вона вперта, протилежного їй не доведеш.

-        Мені потрібен Денис. Він у вас кімнату знімає, - піднімаю підборіддя, намагаюсь виглядати впевненою. - Тільки ось не знаю його прізвища.

-        Випадково не Орловського шукаєш? - закочує очі Інна, червоні щоки на круглому обличчі стають ще червонішими. - І від коли це ти за хлопцями бігаєш?

-        Не твоє діло, - огризаюсь.

-        Годі. Завелись на пустому місці, - гиркає на нас Жанна і відкидає чорне пасмо волосся з очей.

       Вона ставить останню тарілку на стіл і уважно мене роздивляється. вона на роки чотири старша за нас. Досить красива, струнка і врівноважена, на відміну від молодшої сестри. Та копія матері, що ззовні, що характером.

-        Він у своїй кімнаті, хвилин десять, як прийшов, - нарешті байдуже говорить, після короткої паузи. - Кімната номер три. Можеш піднятись.

-        Дякую, - киваю їй і не гаю часу, залишаю Інну без уваги, розвертаюсь і йду.

-        Нащо ти їй сказала? - лунає незадоволений голос моєї колишньої однокласниці. - Нехай би далі шукала, в іншому місці.

-        Замовкни і ріж хліб, - сердиться старша сестра.

Посміхаюсь сама собі. Інна ще й добре злопам'ятна, стільки часу пройшло, а досі ображається. Може вона і зараз сохне за Ромкою? Та хіба я їм перешкоджаю?

Перед дверима з номером три зупиняюсь. Руки починають трястись від хвилювання, але моє рішення остаточне і міняти його не збираюсь. Хіба що  Денис передумав. Роблю декілька глибоких вдихів і стукаю настирливо і голосно. Тиша. Я стукаю ще раз. І ще. Не піду, поки не поговорю з ним. Від цього залежить майбутнє моєї сестри.

Нарешті двері відчиняються і переді мною з'являється він. Оголений, лише на стегнах обмотаний білим рушником. З чорного волосся капає вода на вогку блискучу шкіру, широких плечей. Денис округлює очі, а губи розтягує у задоволеній посмішці.

-        Несподівано, - здивовано промовляє. - Хоч надія жевріла до останнього.

Ловлю себе на тому, що відверто розглядую його і відразу червонію.

-        Не пристойно зустрічати гостей у такому вигляді, - серджусь ні то на себе, ні то на нього.

-        Ти так товкла у двері. Я думав пожежа, - хмикає у відповідь.

-        Просто я трохи схвильована прийнятим мною рішенням.

-        Заходь. Поговоримо.

Він відступає і я проходжу у кімнату. Інтер'єр по домашньому, але немає нічого зайвого. Ліжко біля вікна, коричневі штори заслонені наглухо. Біля лакованої шафи стоїть невелика чорна валіза. Надіюсь, він не збирається вже їхати.

Тут мене накривають сумніви. Може не треба було приходити, може він вже знайшов когось іншого. Я була така впевнена, коли бігла сюди. А зараз стою перед майже голим незнайомим чоловіком і почуваюсь розгубленою.

-        То що ти говорила про рішення? - нагадує Денис.

Він зацікавлено дивиться на мене, не соромлячись свого вигляду. Ну і нехай. Якщо йому байдуже, то чому я маю відводити очі. Тіло пружне, молоде, підтягнуте — красень, нічого не скажеш.

-        Я погоджуюсь на твою пропозицію, - говорю і дивлюсь йому прямо в очі. - Ти платиш мені двісті тисяч, а я виконаю роль твоєї дружини.

-        Але я пропонував сто, - примружує очі.

-        Я піднесла до двісті і ти погодився, - починаю нервувати.

Якщо він зараз дасть задню, то не знаю, що буду робити.

-        І що тебе спонукало змінити рішення?

-        Навіть не питай, все одно не скажу. Просто хочу заробити гарні гроші.

Денис вивчає мене уважним поглядом. Або сумнівається, або робить тільки вигляд.

-        Не розумію, чого ти ще думаєш? Сам казав, що негайно потрібна дружина. А мені не помішають гроші.

-        Не хвилюйся, я згоден, - широко посміхається. - Просто роздивляюсь свою майбутню дружину. Звикаю, так би мовити.

Фиркаю на його слова і відвертаюсь.  Проходжуюсь по малій кімнаті, збільшую між нами відстань. Його голий торс відволікає і нервує.

-        Але в мене умова. Я хочу отримати гроші зараз.

-        О ні. Так не піде. Ти гроші забереш, а якщо потім не захочеш виконати свої обов'язки?   

       Я різко розвертаюсь до нього. Задоволений вираз на його обличчі мені зовсім не подобається.

-        Які ще обов'язки? - нервово запитую. - Спати я з тобою не буду. Сам сказав, це фіктивний шлюб.

-        За такі гроші могла б, - сміється і наближається до мене. - Можна сумістити приємне з корисним.

Він встає досить близько, щоб я відчула приємний аромат гелю для душу. Руки трусяться, подих пришвидшується, але я не відступаю. Дивлюсь прямо в очі. Надіюсь на удачу, що до того не дійде, бо відступати не маю права. Я мушу рятувати сестру.