Розділ 4

До кінця дня в крамничці справи йдуть непогано. Туристи наче нарешті згадали, що їм треба сувеніри і теплі в'язані речі. Покупці заходять один за одним. То ж зачинившись і порахувавши касу, я приємно здивована. Якщо взяти ще суму, котру заплатив Денис, то виходить досить пристойний заробіток. Якби так йшло далі, то не треба було ніяких мутних угод з незрозумілим чоловіком.

У піднесеному настрої вимикаю світло, виходжу з крамнички і замикаю двері на замок. Надворі вже вечір, але містечко палає різноманітними кольорами від розвішаних гірлянд. Новорічні свята все ж таки.

Раптом відчуваю чиюсь руку на плечі і підстрибую від переляку.

-        Ти чого? Це ж я.

Видихаю з полегшенням, побачивши позаду Романа.

-        Рома, не можна так лякати, - ричу на нього і намагаюсь заспокоїти серце. - Що ти тут робиш?

-        Просто хочу тебе провести,  - розгублено відповідає. - Я думав, ти помітила, як я підійшов.

-        Я трохи занурилась у думки, - з ноткою роздратованості говорю.

Розвертаюсь і йду по тротуару, Рома мовчки слідує поруч.

-        Як пройшла прогулянка? - нарешті наважується запитати.

Відчуваю, як він напружується в очікувані відповіді. Яка разюча зміна настрою, а вдень готовий був стерти поглядом.

-        Справді хочеш знати? - кидаю на нього швидкий погляд. - Гарно погуляли. Важко було добиратись по засніженому пагорбі, але ми справились. Потім зайшли в кафе зігрітись. Ти сам все бачив.

-        Бачив, - бубнить під ніс, наче ображений хлопчик. - Ви ще збираєтесь зустрітись?

Ох, скільки ревнощів в його тоні.

-        Рома, я не збираюсь звітувати тобі, - починаю ще більше дратуватись і прискорюю крок. - Я не твоя дівчина, щоб розповідати про кожний свій вчинок.

-        Я хочу, щоб ти нею була! - викрикує в спину.

Зупиняюсь від несподіванки і повертаюсь до нього. Сьогодні дивний день, один пропонує стати його дружиною, інший хоче, щоб я була його дівчиною. Що це відбувається? Чому це я раптом стала такою популярною? Сьогодні я начебто така ж сама, як завжди.

-        Романе, мені зараз не до стосунків, - качаю головою. - Ти ж знаєш мою ситуацію.

-        Знаю, тому хочу бути поруч у скрутні моменти, підтримувати тебе, - палко промовляє.

-        То будь поруч зі мною, як друг. Ми ж дружимо з дитинства, я не хочу цього міняти.

Два кроки і він вже стоїть впритул. Бере мене за руки, вдивляється в очі.

-        Софіє, але я хочу більшого. Я просто божеволію, коли біля тебе крутяться всякі незрозумілі чоловіки, як сьогоднішній. Я ледь стримав себе на роботі. Я ледь не помер від ревнощів.

-        А що буде, якщо я стану твоєю дівчиною, ти ж мене, як подругу безпам'яті ревнуєш? - запитую з іронією.

Рома завжди був нестримний і запальний. Він може легко влізти в бійку через одне необережне слово від опонента. У підлітковому віці мені подобалась ця його риса, я з захопленням спостерігала, як він захищає мене і друзів. Він був героєм в моїх очах. Та зараз це здається недоцільним. Його ревнощі набридли, його нестримне бажання обороняти мене від усіх незнайомців дратує.

-        Буду оберігати тебе, - нахиляється ближче, шепоче прямо в обличчя.

-        Краще не треба....

Мій протест зупиняють його теплі губи на моїх. Він цілує без дозволу, невпевнено обіймає за талію, притискає до себе. Гублюсь від його нахабних дій, тому спочатку нічого не роблю. Та опам'ятавшись, відштовхуюсь і відходжу від нього подалі.

-        Дарма ти мене поцілував, - важко дихаю, переводжу подих. - Це нічого не змінить. Ми все одно залишимось тільки друзями.

-        Це все через нього? Через твого нового знайомого? - починає психувати. - Що він тобі там наговорив у кафе? Ти так зачаровано посміхалась до нього.

-        Рома, опам'ятайся нарешті, - намагаюсь до нього достукатись. - Ти себе накручуєш на пустому місці. Ти занадто сильно реагуєш на кожного, хто заговорить до мене. Саме через це я не хочу зближуватись ще більше. Ти патологічний ревнивець.

-        Це все твої відмазки, - сердито вигукує. Він переминається з ноги на ногу, не може знайти собі місця. Він знову заводиться з пів оборота. - Авжеж я ревную. Бо я не можу того, що можуть інші. Не можу торкнутись тебе, поцілувати.

-        Припини, - стомлено видихаю і прикриваю очі. - Не руйнуй нашої дружби.

-        Дружба, - гидливо випльовує слово. - Це все, на що я можу розраховувати? Так?

Я мовчу. Просто не знаю, що йому сказати. Моя відповідь йому точно не сподобається, а іншої йому не дам.

Рома незадоволено сопе, стискає губи. Він зараз наче пихатий індик, готовий кинутись на червоне. Але мені він шкоди не зробить, в ньому я впевнена. Він спочатку свердлить поглядом, а потім розвертається і йде. Залишає саму у зіпсованому настрої.

І нащо це все було потрібно? Впевнена, завтра пошкодує про слова, про поцілунок і буде перепрошувати. Надіюсь, тому що втрачати друга дуже не хочеться.

Коли приходжу додому, бачу в вікнах нашого будинку світло. Мої вже вдома. Затамовую подих в передчутті гарних новин і швидко заходжу всередину. Радість зникає, коли помічаю батька у вітальні зі склянкою в руці, а поруч на столику відкоркована пляшка вина. Він ніколи не буде пити сам без вагомої причини. А по пригніченому виразу обличчя, розумію, що причина зовсім не хороша.

Мить стою не рухаюсь. Дивлюсь на нього посивілого, стомленого. За останній рік здається обличчя всипалось зморшками. Ці зморшки не від старості, а від постійного хвилювання і недоспаних ночей. Наша чорна смуга здається ніколи не закінчиться.

Несміло підходжу до нього. Сідаю поруч на старенький жорсткий диванчик. Дивлюсь на пляшку і так хочеться зараз випити разом з ним. Та в нас в сім'ї так не заведено. Діти з батьками не п'ють.

-        На скільки все погано? - змушую себе говорити, тому що тиша гнітюча, а очікування новин нестерпне.

Тато не відразу відповідає. Тягне мить. Я лише сильніше напружуюсь, намагаюсь проганяти найгірші варіанти відповіді.