Розділ 3

З самого ранку на ковзанці повно народу. Матусі з малими дітьми, закохані пари тримаються за руки, іноді повз мене проїжджає якийсь дідусь чи бабуся. Я б теж не проти приєднатись до них, але не можу. Терпляче чекаю Дениса і щось він запізнюється. Може передумав? Можливо я б цьому навіть зраділа.

Беру в кав'ярні міцної кави і намагаюсь остаточно прокинутись. Всю ніч снились всякі жахіття, котрих на ранок не змогла згадати. Лише залишилось дуже неприємне відчуття, воно і досі не покидає мене.

Виходжу з кав'ярні, що знаходиться прямо біля ковзанки і бачу знайому фігуру. Він стоїть біля бортика, руки в кишені, на грудях та сама камера. Поглядом хаотично бігає по прохожих, шукає мене. На мить зупиняюсь, милуюсь ним. Високий, середньої статури, чорне волосся колише зимовий вітер. Він без головного убору, лише комір куртки підняв догори, тим самим прикриває вуха від холоду. Відразу видно, що проводить весь свій час у приміщеннях, зовсім не знає, як треба одягатись, коли виходиш на довгу прогулянку.

Посміхаюсь сама собі. Він так хаотично переминається з ноги на ногу. Кумедний. Чомусь стає приємно від розуміння, що він чекає мене. Чоловік видний і перспективний, як би сказала мама. Він хоч і займається фотографіями, але помітно, що при грошах.

Та мене це не має хвилювати. Лише покажу йому монастир, заберу винагороду і попрощаюсь. Можливо попрошу декілька фото для себе. Все ж таки професіонал, надіюсь.

Вирішую більше його не мучити очікуванням, тому прямую в його сторону. Помічає, коли підходжу майже впритул.

-        Я думав ти передумала, - говорить посинілими губами. - Вже збирався йти у твою крамницю.

-        Я завжди дотримуюсь обіцянок.

Не зробивши жодного ковтка, протягую йому паперовий келих. Уважно на мене дивиться здивованими очима.

-        Я не пила, - уточнюю, можливо гидує пити після мене. - Зігрійся.

Він невпевнено приймає каву і робить декілька глибоких ковтків, явно обпікаючи собі губи.

-        Дякую, у вас тут досить холодно. Ніяк не можу звикнути.

-        Якщо ти зібрався йти до монастиря без шапки, то раджу її придбати зараз.

Не хочеться, щоб цей чоловік підхопив менінгіт і помер через мене.

-        У мене в машині є шапка, - посміхається на мої слова. - Ходімо.

Він веде мене алейкою, котра наряджена гірляндами, минаємо різні фігурки новорічної тематики. Тут всюди відчувається дух свята, тому до нас і приїжджають цілими сім'ями, відпочивають, заряджаються гарним настроєм. Мені завжди подобався зимовий період, кожного року з нетерпінням чекала першого снігу. Цей рік є винятковим, я до всього байдужа і всі мої емоції, це постійне хвилювання за сестру.

Синя дорога машина пищить від натискання брелка, і відразу розумію, що саме на ній ми поїдемо. У своїх догадках мала рацію, Денис багатий, а фотографування можливо лише хобі.

Він елегантно відчиняє переді мною дверцята, на що сором'язливо киваю.

Поки їдемо, показую йому дорогу. Повільно виїжджаємо з містечка. І коли залишаємо позаду останній приватний будинок, командую звертати з траси на допоміжну, непримітну дорогу. Денис хмуриться, дивиться на ледь помітну колію від шин, але не сперечається.

-        Тут взагалі ніхто не їздить? - запитує, коли ми по трохи просовуємось уперед. 

Машина пробуксовує на снігу і Денис ледь втримує кермо, щоб не знесло у кучугури.

-        Я попереджала, що шлях не легкий. В цій стороні ніхто не живе, лише декілька будиночків, господарі котрих навідуються рідко. Далі буде гірше.

Окидаю поглядом білий краєвид. Снігу цього року намело достатньо, ще й вчора гарно присипало.

-        Я надіюсь ризик того вартий, - напружено говорить.

Зад машини закидає і я від переляку хапаюсь за ручку дверцят. Денис вивертає кермо і газує. Декілька потужних ривків і ми повертаємось на дорогу.

Ще трохи нестабільного шляху і нарешті бачу попереду потрібний пагорб.

-        Далі не проїдеш, - повідомляю йому. - Залишимо машину тут. Підемо пішки.

Денис дивиться на мене і я помічаю невпевненість в його очах. Невже передумав? Напевно вважав, що все буде набагато легше і простіше. Та дороги назад нема. Тепер я силоміць його туди затягну. Нехай тільки попробує відмовитись.

На подив він слухняно слідує за мною. Йду попереду, не поспішаю, снігу намело по коліна і я намагаюсь не звернути з доріжки, котра похоронена під білою ковдрою. Час від часу оглядаюсь на Дениса. Він кулиться від вітру, комір куртки тулить до замерзлих щок. На голові тонка чорна шапка, руки синіють без рукавиць. Бідолаха, він так замерзне, поки ми дійдемо.

-        Може повернемо назад, ти щось не важливо виглядаєш? - на півдорозі запитую його.

Мить вагається, але потім качає головою.

-        Все гаразд, просто не думав, що тут так холодно.

-        Це тобі не по  місту гуляти, де за вітром і зовсім немає снігу, - хмикаю у відповідь.

-        Думаєш я слабкий? - хмурить чорні брови.

У відповідь лише стискаю губи і міряю його скептичним поглядом. Не хочу ображати словами, але він не придатний для таких мандрівок.

-        Ми йдемо лише вперед, - роздратовано говорить і змахує рукою. - Веди.

Знизую плечима і продовжую шлях. Як хоче. Більше не оглядаюсь назад і не хвилююсь його самопочуттям.

Ми заходимо в ялинкову посадку, де менше дме вітер і не так багато снігу під ногами. Чую, як Денис голосно сопе позаду. Цю подорож він запам'ятає на довго. До монастиря залишається не довго. За деревами височіють його кам'яні стіни. Майже прийшли. Лише пагорб стає крутішим і йти все важче.

Підходимо до широкої арки, на місці якої колись знаходились дерев'яні масивні ворота і заходимо у кам'яну стародавню будівлю. Крім стін тут майже нічого не залишилось, сміття і уламки меблів присипані снігом, замість даху сивіється захмарене небо.

-        Сумна картина, - розчаровано промовляє Денис, розглядаючи все навколо.

-        Ми не заради цього сюди прийшли, - фиркаю і тягну його за рукав куртки. - Ходімо.