Розділ 2

Денис

Софія. Це ім'я наче молотом по голові. Красива молода дівчина з довгим білявим волоссям як у неї, ще й ім'я таке ж. Як почув, ніби струмом вдарило. Придивився уважніше, по-новому. І справді схожість разюча, лише погляд інший. Моя Софія, а скоріше не моя, спокійна, доброзичлива, трохи невпевнена у собі, завжди хотілось бути поруч і оберігати. Ця інакша, дивиться впевнено, знає собі ціну, і я майже впевнений не дасть себе образити. Я побачив азартний вогник в її блакитних очах, хоч на обличчі була непроникна маска байдужості.

Виходжу надвір, залишаю її з тим збентеженим молодим чоловіком і задоволено вдихаю повні груди свіжого морозного повітря. Це містечко просто чудове для відпочинку, особливо з сім'єю. На жаль, ні дружини, ні дітей досі не маю. У свої майже тридцять роз'їжджаю по світу, ніде довго не затримуюсь. Декілька разів заводив стосунки, на останній навіть думав одружитись, але в якийсь момент спіймав себе на думці, що постійно зрівнюю її з тією, котра роками не покидає серця. Кожного разу дивився на дівчину і думав, що Софія б зробила інакше, чи сказала щось інше.

Як можна все життя ще з дитинства кохати одну жінку? Навіть, коли вона давно одружена з двоюрідним братом і народила двох дітей. Вони живуть щасливо і кожного року на Різдвяні Свята запрошують у гості. Раніше я деколи приїжджав, та потім зрозумів, що бачити її нестерпно, потім довго відходжу від наших зустрічей. Тепер завжди шукає відмовки.

Дзвінок телефона відриває від спогадів. Бачу номер батька і кривлюсь. Зараз знову буде вмовляти приїхати додому, а потім довго вставляти розум, чому я досі не осів на одному місці і не зайнявся справжньою роботою.

-        Так, - відповідаю і йду повільніше по тротуару, акуратно оминаю поодиноких прохожих.

-        Денисе, де ти зараз знаходишся? - сходу запитує замість привітання. А ми не бачились добрих пів року.

-        Знайшов одне гарне містечко, фотографую, - стримано говорю. - А в тебе як справи?

-        Як завжди, нічого не змінилось, - чую сумну нотку в його голосі. - Бачу і в тебе теж.

Його докір пропускаю попри вуха. Після смерті мами, свята для нього як каторга, я знаю. Зазвичай у ці дні він не в гуморі і роздратований. Він так і не звик жити сам, без неї. Ще одна причина, чому я рідко з'являюсь вдома, бо там немає мами. Вона була найближчою для мене людиною і я безмежно її любив.

-        Я займаюсь улюбленою справою, - виправдовуюсь.

-        Якби ще вона приносила дохід, було б чудово, - фиркає і я зціплюю зуби, щоб не відповісти чогось гострого. - Ти маєш їхати додому і то негайно.

-        Що це за вказівки такі? - дивуюсь. - Щось сталось?

-        Сталось те, що мій єдиний син блудить по світу, наче безпритульний, - підвищує голос і мені не подобається його тон. - Може треба братись за розум в тридцять років? Скільки можна тинятись з місця на місце?

-        Таке відчуття, ніби дядько Саша промив тобі мозок. Ти говориш його словами.

-        Дядько Саша такої ж думки як і я. І він має гарну пропозицію. У нього на прикметі є дочка однієї впливової людини. Одруження з нею пішло б на користь і тобі і нашій компанії.

Почувши його слова, я ковзаю на слизькому тротуарі і ледь не падаю.

-        Ти це серйозно? Хочете оженити мене, як у свій час це зробили з Орестом?

-        Пам'ятаю, ти тоді теж був не проти.

-        Наречена була інша. Софію я знав з дитинства, а вашу підставну дівку я в очі не бачив, - скрегочу зубами. Знає, що порівнювати.

-        Тому ти і маєш приїхати на свята. Познайомишся, поспілкуєшся, а раптом сподобається? Зрозумій, вічно бігати по світі не можна. 

Він стомлено зітхає, а я лише закочую очі. Знаю їх плани дуже добре. Як тільки з'явлюсь, змусять одружитись з будь-ким, лиш би на користь компанії. Тато ще нічого, але дядько не відстане. Шантажем візьме. Той здатний на все. І якщо вони вже подумали про мене, це перші сигнали біди.

-        Я не буду ні на кому одружуватись, - намагаюсь говорити впевнено. - Я сам знаю, коли настане мій час.

-        Вважай, що він вже настав, - метал в його голосі дивує. - Не забувай ми постійно оплачуємо твої подорожі і проживання. То ж зроби послугу, принеси компанії хоч якусь користь. Інакше всі рахунки будуть заблоковані вже завтра.

Не можу повірити, що він це сказав. Тато завжди був толерантним до чужої волі. Невже дядько настільки промив йому розум. Після смерті мами він став жорсткішим, але щоб на стільки?

-        Я не вірю, що ти це зробиш, - тихо промовляю.

-        Денисе, я тут майже нічого не вирішую, - важко зітхає. - Все під контролем дядька Саші. Я майже відійшов від справ. То ж все вирішує він. І він дуже хоче, щоб ти одружився з тією дівчиною. То ж чекаю тебе через декілька днів вдома.

Він збирається відключитись, а я починаю панікувати. Якщо це правда, то мені капець. Дядько не жаліє нікого, а мені тим паче не дасть спуску. Виходить, прийдеться одружуватись, або лишитись без фінансування і прощавай подорож і безтурботне життя.

-        Зачекай, я не можу одружуватись, - викрикую так голосно, що декілька дівчат, що йдуть попереду, зацікавлено оглядаються, а потім тихо хіхікають.

-        Цікаво знати, чому це? - скептично запитує. Він очікував на мої відмовки, інакше і бути не може.

-        Тому, що це не законно. Я вже маю дружину.

Випалюю перше, що приходить в голову і стомлено прикриваю очі. Що я говорю?

-        Як це маєш дружину? Коли це ти одружився? - батько сильно здивований.

-        Декілька днів назад, - продовжую брехати. - Зустрів прекрасну дівчину і в нас так швидко все закрутилось. Я навіть не знаю, як це вийшло, але ми розписались майже відразу.

-        І коли ти збирався мені повідомити? - чую недовіру в його голосі.

-        Ось на свята і збирався. Вибач, що так вийшло. Я й сам не сподівався, що закохаюсь. Хвиля почуттів прямо накрила з головою.