Розділ 1

-        Чому така красива дівчина стоїть за прилавком? - чую приємний чоловічий голос.

Відриваю погляд від бланка замовлень і кидаю швидкий погляд на молодика, котрий прямо пожирає мене карими очима.

-        А де ж ще мені бути? - досить холодно відповідаю. - У модельному агентстві? Зніматись в кіно? Чи може у ліжку відомого мільярдера?

Таких залицяльників тут ходить багато і вони трохи набридли вже красивими промовами і палкими поглядами. Зазвичай далі компліменту все одно не заходить.

Туристи, що з них візьмеш?

-        Я не те мав на увазі, - його самовпевненість трохи збивається, а на щоках з'являється легкий рум'янець. - Просто мені здалось, що ви тут нудьгуєте.

Уважний. Мені справді зараз хочеться бути зовсім у іншому місці. Там, де зараз мої друзі ковзаються на ковзанах, а можливо вже попивають гарячу каву у затишній кав'ярні. Але обов'язок не дозволяє цього зробити. Крамничку треба закрити через дві години і не раніше, інакше отримаю на горіхи від батьків.

-        Ми не завжди отримаємо те чого хочемо, - говорю вже більш дружелюбно.

Даю спокій бланкам, наче все вписала, і уважно дивлюсь на клієнта. Молодий, досить симпатичний, одягнений у дорогу шкіряну куртку, на грудях висить камера. Вистачає долі секунди, щоб зрозуміти, багатий турист, котрий шукає пригод і нових вражень.

-        Але якщо гарно постаратись, можна бажане отримати, - розтягує губи у привабливій посмішці.

-        І чого ж бажаєте ви? - цікавлюсь у нього.

-        Я не розкриваю своїх потаємних мрій першій зустрічній, - він плавно нахиляється до прилавка, уважно вглядається мені в очі. - Для цього треба ближче познайомитись.

-        Взагалі то я мала на увазі сувеніри, - збиваю його пиху. - Що бажаєте купити? Хіба ви не за цим зайшли у мою крамничку?

Схрещую руки на грудях і задоволено спостерігаю, як зникає з його красивого обличчя впевнена посмішка. Це вже проходила не раз. Маю гарний досвід ставити на місце випадкових залицяльників. Знаю, що коїться в них в голові. Бачать молоду дівчину і думають, що з нею можна легко закрутити день-два. Адже вона провінціалка, живе у глухому містечку, куди люди приїжджають лише на зимовий туристичний сезон. А увага багатого чоловіка для неї, як манна з неба. Ось тільки всі ці залицяльники мені не цікаві і намагаюсь триматись від них якнайдалі.

Цей красивий і молодий, не поспориш. Але крім проблем від нього нічого не дочекаєшся.

Чоловік невпевнено оглядає полички з різними дерев'яними фігурками, котрі витесує мій батько, і теплими в'язаними речами, котрі виготовляє мама. Бачу по його виразу обличчя, що все це йому не цікаво. То чого ж прийшов?

-        Мене інтересує мапа, чи посібник вашого містечка, де б я знайшов цікаві місця. Я фотограф і мені потрібні гарні кадри.

-        У нас багато є цікавого — ярмарок, траса для катання, коток для любителів покататись на ковзанах, - задумуюсь, навіть не знаю, що ще йому сказати.

Наше містечко маленьке. За звичай люди приїжджають подихати свіжим повітрям, прогулятись лісовими схилами, порибалити у чистій крижаній річці. Тут важко знайти якісь неймовірні розваги, все тихо і скромно.

-        Я все це вже бачив, - качає головою. - Ось якби щось не звичайне сфотографувати. Те чим туристи не цікавляться, але камері сподобається.

Мені подобається, як він говорить про свою апаратуру. Наче про живу. Помічаю, як ледь торкається чорного пластику, дбайливо, акуратно. Напевно, він обожнює свою справу. Навіть трохи заздрю йому, я б теж так хотіла. На жаль поки мушу сидіти у батьківській крамниці, іншого виходу нема.

-        Є одне місце, - раптом згадую. - За містом на пагорбі стоїть зруйнований монастир. Древній, навіть не знаю, коли його побудували. Те місце пахне історією, і звідти відкривається прекрасний краєвид.

-        Я хотів би глянути, - карі очі загоряються інтересом.

-        Але дорогу туди замело. Добиратись важко, треба йти пішки, - попереджаю. - Про цей монастир ніхто не згадує. Мер міста вважає його звичайною руїною.

-        Можеш мене туди відвести, - не слухає мене чоловік.

-        А ми вже перейшли на ти? - примружую очі.

Його губ торкається блискуча посмішка.

-        Якщо проведеш мене, то так, - впевнено відповідає.

-        Я не можу. Я працюю, - знизую плечима. Починаю перекладати зошити і бланки, створюю робочий вигляд.

-        Я заплачу, - не відстає чоловік. Він так загорівся цією ідеєю, що здається вже не зупиниться. - Погоджуйся. Інакше мені прийдеться шукати іншого провідника, а це займе час. А я його не так багато маю.

Вагаюсь. Гроші зайві не завадять, ще й в теперішній ситуації. Але лізти на пагорб за місто з чужинцем якось лячно. Хто знає, що в нього в голові. І чому йому так кортить туди потрапити.

-        Добре, - нарешті наважуюсь погодитись після короткої паузи. На вигляд він наче пристойний. Покладусь на удачу. - Але завтра. Сьогодні вже пізно.

-        Гаразд, - погоджується і дістає з кишені куртки телефон. - Але підемо чим раніше, щоб вистачило часу все добре розгледіти. Дай мені свій номер телефону, я завтра задзвоню.

-        Зустрінемось о дев'ятій ранку біля ковзанки, - почувши мої слова, він здивовано підіймає брови. - Я не роздаю телефон чужинцям.

-        Так, ти права. Ми навіть не познайомились, - сміється. Здається, я веселю його своїми принципами. - Я Денис.

Чоловік протягує повз прилавок руку. Мить вагаюсь, а потім потискаю її.

-        Софія.

Він завмирає, округлює на мене очі, а потім уважно роздивляється, наче вперше побачив. Відчуваю, як пальці сильніше стискають долоню, тому висмикую її і відходжу назад. Привітної посмішки, як не було. Він дивиться на мене наче на примару. І що  я такого сказала?

-        Софія, - повторює задумано. Тонкі губи пробують моє ім'я на смак. Очі відводить, хмикає. - То що Софіє, даєш номер телефону?