Глава 37

Часу катастрофічно не вистачало. Кожна хвилина на рахунку. Та він і не заснув би нормально. Напруга, в якій Паша перебував останні дні, не давала розслабитись. Він майже не спав. В офіс пішов раніше, ніж зазвичай

За ті роки, що знав Чорного, Паша досяг багато чого. Чи замислювався коли-небудь, що колись доведеться пожалкувати про їхнє тісне знайомство?  Раніше він не замислювався, що співпраця з депутатом буде не бонусом, а стане на заваді? Ситуація з добривом вийшла з-під контролю і погрожувала великими неприємностями. Звідки пішов витік інформації Паша врешті дізнався. Спочатку  здивувася, що саме Віктор вставляв палиці в колеса і дав команду не пропускати фури. Ба більше. Це він пустив чутку, що добрива небезпечні, і намовив кількох місцевих мисливців на кожному розі кричати, що в полях масово гинуть зайці, отруєні хімікатами. Еко-активісти підхопили новину — і вікна Пашиного офісу облили фарбою. Звісно, що вночі. Сміливців воювати з татом відкрито не знайшлося.

— Щури, — зло виплюнув Паша, коли побачив зелені патьоки на французських вікнах свого офісу. — Бодадится з татом у вас кишка тонка. Він викликав прибиральницю, щоб ліквідувати наслідки до того, як люди масово підуть на роботу і побачать у що п еретворився сучасний фасад на центральній вулиці. Зателефонував Максу,щоб той негайно приїхав і привіз документи, які вже кілька тижнів той ховав у себе вдома.

Якби це сталося два місяці тому, Паша не вагаючись би показав, хто справжній хазяїн міста. Розправився з кривдником жорстко, а зараз в нього зв’язані руки. Будь-які його дії рикошетом вдарять по Діані або зачепить когось із її рідних. Кіра і так вже постраждала. Паша був майже впевнений, що будувати парковку на місці “Ванілі” Чорний наказав для того, щоб розлютити Пашу. І йому це вдалося. 

— До вас відвідувач, — секретарка зазирнула у прочинені двері і намагалася вгадати настрій шефа, зазираючи йому у вічі. 

Паша нікого не хотів бачити, але цей чолов’яга вже кілька днів просив про зустріч. Це був старий батьків приятель, не хотілося йому відмовляти.

На щастя, питання в дядька було незначне. Пара телефонних дзвінків — і готово.

- Не хвилюйтеся. Все буде добре, - Павло проводив до дверей свого кабінету невисокого чоловічка в дорогому сірому костюмі, з напруженим обличчям такого ж кольору, підбадьорливо поплескав відвідувача по плечу.

– Обіцяєте? - з надією перепитав відвідувач?

- Даю слово, - серйозно підтвердив Шинкар.

– Дякую Вам, - чоловічок схопив Пашу за руку і довго її тряс.

- Поки нема за що, - Павло підняв кутики губ у стриманій усмішці. – З вами зв'яжуться найближчим часом. До побачення.

- До побачення. – вигукнув відвідувач, відчиняючи двері. - Дякую. До побачення. – повторив уже по той бік порога і дбайливо зачинив за собою двері.

Шинкар почекав деякий час і набрав знайомий номер. Голос на тому кінці дроту з металевими нотками відповів коротко, по-воєнному:

– Слухаю.

- Добрий вечір, майоре. Павло Шинкаренко тебе непокоїть.

– А, – голос потеплішав, – привіт, тато, як справи? Що ти хотів?

– Людинка одна просить забезпечити безпеку бізнесу. – коротко повідомив Шинкар. – Проблеми у нього виникли.

- Серйозний чоловічок? – поцікавився співрозмовник.

- Так, цілком.

- Що за бізнес?

– Пасажирські перевезення, – трохи помовчав. – Він сам докладно розповість.

– Добре, з ним зв'яжуться. – погодився майор. - Диктуй дані.

Паша прочитав вголос візитку прохача і хотів попрощатися, але Мержинський додав: 

— Є ще одне незавершене питання. Тобі вдалося владнати проблеми на митниці?

— Ні. Я здогадуюся, звідки там ноги ростуть, а довести не можу.

— Слухай, Пашо, до мене дійшли чутки, що ви з Чорним щось не поділили. Ти б не сварився з ним. Знаєш, хто за ним стоїть?

— Хм. Ну, взагалі-то нам з ним немає чого ділити. Кожен відповідає за свій сегмент. А що сталося?

— З надійного джерела я дізнався, — повільно, якось неохоче говорив Мержинський, — він під тебе риє. Не подобається йому, що зі своїми проблемами люди до тебе йдуть. Хоче вигнати тебе з міста, щоб не заважав. І заміну тобі вже знайшов.

— І кого? — хмикнув Паша.

— Орендар твій. Гнатюк. Пам’ятаєш такого?

Звісно Паша пам’ятав. Вічно він під ногами плутається. От чому Чорний так за нього просив. Нового ставленика готував Пашиними руками. 

— Не хвилюйся, майоре, — у голосі знову з’явилися нотки притаманні не Паші, а Шинкарю, — я впораюся з цим. 

На довгі роздуми часу не залишалося. Треба діяти швидко і рішуче. Після розмови з Мержинським Паша поїхав у Київ. Чорний зовсім загрався, тож Паша не сумнівався, що вчиняє правильно. Компромата на депутата він мав стільки, що на кілька термінів вистачить. Тільки зробити все треба швидко, щоб Чорний нічого не запідозрив і не встиг нашкодити Діані чи Кірі. 

Маршрут, що став звичним, Паша подолав не так швидко, як зазвичай. Зима розгулялася не на жарт. Жбурляла мокрий сніг на вітрове скло, обмежуючи видимість. Повернувши праворуч на проспекті Перемоги, Паша подивився на знайомий будинок. Цікаво, що робить Діана? Вона телефонувала йому ввечері, але довго поговорити не вдалося. Зателефонував Максим, потім Мержинський. Намагалися відмовити Пашу від рішення, яке ставило під удар кожного з них. Коли зрозуміли, що відступати він не збирається, побажали удачі.