Глава 22

— Павле Максимовичу, машину подано, – повідомила секретарка Світлана, прочинивши дубові двері. 

- Дякую.

Павло машинально зібрав документи й поклав їх у сейф. Відкинувся на спинку крісла, втомлено масажуючи скроні. Виснаження лягло на нього важким тягарем. День здавався нескінченним; він вночі майже не спав.  Вже під ранок повернувся із переговорів у Києві, де зустрічався з важливими людьми. На в’їзді до міста поснідав у придорожному ресторані, а потім попрямував до офісу. Це був ще один день невпинної роботи, наповнений постійними дзвінками та зустрічами з підлеглими, які старанно готували необхідні документи та звіти під час його відсутності. Вони приходили один за одним, викликаючи кольорові спалахи втоми в очах. 

Потер повіки великим і вказівним пальцем. Потрібна відпустка. З’їздити б кудись. До моря чи в гори. Думка про відпустку трохи збадьорила, але радість вмить померкла. Він геть забув, що через тиждень день народження у важливої людини. Кожного року помічник депутата Чорний Віктор Сергійович збирав наближених в одному із пафосних ресторанів. Влаштовував гулянку до ранку, з якої гостей розвозили додому майже непритомними. Паша вмів пити і не п’янити, тому їхав з гулянки останнім. За вечір він встигав вирішити не одне важливе питання. Піддаті депутати, прокурори, силовики ставали м’якими і поступливими до прохань Павла. Він уміло використовува цей час, щоб здобути для себе пільги чи захист залежно від ситуації. 

Останнім часом справи йшли чудово. Він ставав все більш впливоою людиною в районі. Ще трохи і вся область буде під ним. Та все-таки до того рівня, коли можна проігнорувати запрошення, ще не піднявся. Доведеться їхати. Цього року Чорний святкує у Карпатах. Подейкують, що в нього виникли певні проблеми, тому їде так далеко, щоб не мозолити очі поліції і кураторам зі столиці.

 Паша покрутив в руках телефон, де на заставці синіли високі хвилі. Доведеться відкласти море до весни. Наразі будуть гори. Відпусткою це назвати не можна. Так, зміна картинки. Може, затримається на пару днів. Покисне в чані, поїсть баноша —  то і весь відпочинок.

Коли думки про відпочинок промайнули в його голові, згадав Діану. Було б чудово поїхати з нею удвох. Тим паче це був світська вечірка, і він отримав запрошення на двох. Як правило, на таких заходах його супроводжувала Рита. Однак сама думка про неї викликала головний біль. Паша здригнувся від перспективи кілька днів терпіти її порожню балаканину. «Коханий, як я виглядаю сьогодні? Тобі подобається моя нова сукня?» Вона завжди виглядала приголомшливо, але як би вона не одягалася, це не могло приховати її справжньої натури. Вона хвойда, хоч і дорога. От Діана — інша справа: красива та вихована. З такою супутницею не було соромно з'явитися на публіці.

Якщо він справді має намір всерйоз зайнятися Діаною, повинен розірвати стосунки з Ритою. Навряд чи для неї це стане великою трагедією. Вони рідко перетиналися, обоє вели бурхливе життя. До Павла часто доходили чутки про те, що він не єдиний у неї, але він волів не заглиблюватися в подробиці. Він і сам не був янголом: ніколи не втрачав можливості провести час із привабливою жінкою. 

Чому з Діанкою все так складно? Він давно не школяр. В нього було багато жінок, та з іншими так відчайдушно тривожно не билося в грудях серце. Перед нею так само, як і багато років тому, тремтіли коліна і перехоплювало дух... 

Телефон на столі вібрує, перериваючи потік Пашиних думок. Він не хоче відповідати, але вібрація не припиняється, а це означає, що дзвінок дуже важливий. Він приймає виклик, і у вечірній тиші кабінету чує голос Діани, що звучить по-особливому м’яко. 

— Ало, — почув у слухавці, і уява відразу підкинула безсоромні картинки. Відчуження і холодність в її голосі зникли. — Куди ти подівся?. Двно не заходив до нас. Я тебе чимось образила?

Вона говорила стримано, але приязно. Зовсім не була схожа на ту Діану, до якої він звик. Невже їхня остання зустріч так багато змінила?

— Я миттю примчу, сонечко моє. Ти тільки скажи.

Через хвилину Пашин позашляховик мчав вулицями, відверто нехтуючи всіма ПДР. Незадоволені водії неохоче поступалися, а найбільші відчайдухи роздратовано сигналили. Паша не зважав, зосередившись на дорозі. У будь-який інший день він обов’язково б провчив нахабу, та сьогодні він поспішав. Він змагався з часом, тому що Діана особисто подзвонила йому. Він не вірив у власну удачу. Сумнів, що він неправильно зрозумів, підштовхував його. Він прагнув швидше переконатися, що вона справді покликала його.

Діана вийшла до нього в теплому домашньому костюмі. Розкішне волосся зібране в пучок. Вона опускала вії. Паша зустрівся поглядом з темними крапочками в прозоро-зеленому обрамленні радужки. Вона всміхалася.

— Давай сходимо кудись, — запропонував Паша. — Киди б ти хотіла?

— Давай побудемо вдома, якшо ти не проти.

Паша погодився. З нею йому не були потрібні шикарні ресторани. Достатньо тісної затишної кімнати зі старою канапою. Ніна Петрівна принесла пиріжки з яблуками і ароматний трав’яний чай.

— В таку погоду чайок — те, що теба, — сміючись сказала вона, ставлячи на ліжко заставлену тарілками і чашками тацю. 

— Я ваші пиріжки обожнюю, — підлестився Павло. — Пам’ятаю, як ви їх в школу приносили, а ми з пацанами миттю їх з’їдали. В яких тільки ресторанах не бував, нічого кращого не їв.

Жінка кивнула. Вона теж пам’ятала худих, вічно голодних хлопців, для яких її пиріжки були, як свято. Важкі часи були для всіх. Добре, що вони минули. Жоден з її учнів не пішов кривою стежкою. Всі вивчилися і стали на ноги. А Павло, той досягнув небувалих висот.