Глава 16

Юра провів Діану до блискучої у світлі сонячних променів чорної автівки, відчинив двері і дочекався, доки вона влаштується, перш ніж зачинити. Коли він зайняв місце водія, Діана зловила себе на думці, що вони перетнули першу незриму межу. Він зосереджений на дорозі, але водночас не забуває підтримувати розмову.

— Як пройшов тиждень? — Діані здалося, що немає нічого поганого в тому, щоб почати розмову з нейтрального питання. Зрештою, вони майже не знайомі і не мають спільних тем, крім роботи.

— Роботи навалилася купа, — Юрій посміхнувся. Його мати саме так зустрічала ввечері батька з роботи. Питала, що нового, забирала портфель і подавала вечерю. Інколи Юра уявляв, що його дружина так само зустрічатиме його, і вони вечерятимуть на кухні і розмовлятимуть.

— Ти не телефонував цілий тиждень. Я вже думала, що тобі не сподобався Кірин суп.

Юра голосно розсміявся.

— Ну що ти! У вас чудова родина, і твоя сестра прекрасно готує. Я залюбки завітав би до вас ще раз. А якщо чесно, — він затримав на ній погляд, — я багато думав про тебе. 

Серце Діани починає виробляти кульбіти: то б’ється занадто сильно, то забуває про своє призначення і зупиняється. Решту дороги вони їдуть мовчки. Діана дивиться у вікно і прокручує в голові слова Юри. Раз за разом. Така насолода знати, що він не забував про неї. Юра привіз Діану в “Бурштин”. Вона пізно зрозуміла, куди саме вони їдуть і не встигла відмовитися. Вона не хотіла зустрітися з Павлом, що було цілком імовірно. Юра не помітив її збентеження, зупинив авто на парковці і допоміг дівчині вийти.

У “Бурштині” вирувало життя. у залі шумно. Приглушене освітлення доповнювалося калейдоскопом кольорів, що відбивалися від софітів. Вони замовили рибу і біле вино. Діана їла мало. Натомість Юра не страждав відсутністю апетиту. Їв швидко, але охайно. Для Діани це важливий показник. Вона ненавидить чоловіків, які поняття зеленого не мають, як користуватися столовим ножем. У всьому його образі відчувалася сила і грація хижака. Він витер губи серветкою, блиснувши масивним золотим браслетом.

Діана не була з тих, хто оцінював чийсь статус чи рахував статки, але цей чоловік відрізнявся від типового власника малого бізнесу. Серед клієнтів Діани немало заможних людей. Вона бачила, як вони навмисно виставляють напоказ годинник чи аксесуари. Показна машина та дороге вбрання часто асоціюється з людьми небідними. Він же ставився до цих речей, як до чогось буденного. Необхідний мінімум для комфорту, а не кричащий шик і розкіш. Його точні, різкі рухи, гострий погляд і стриманість свідчили про людину, яка не звикла витрачати час на дрібниці. Все було чітко і по ділу. Навіть побачення з дівчиною. 

— Як ти опинився в нашому містечку? Казку про зручну логістику я вже чула, тож придумай щось більш правдоподібне. 

— Довга історія, — Юрій намагається уникнути відповіді.

— А все-таки?

— Це сумна історія дружби і зради, — починає він, — коли робиш людині багато добра, то зрештою переходиш у розряд її ворогів. 

— Неймовірно цікаво, але нічого не ясно. Розшифруй, — тихо просить Діана. 

Часто кажуть, що час зміцнює дружбу, але у випадку Юрія та Михайла виявилося навпаки. Минали роки, їхня колись міцна дружба поступово зникала, подібно до того, як розтає піна на гарячому капучино. Ці двоє колишніх професійних спортсменів мали трохи грошенят, зароблених шляхом надлюдських зусиль під час виснажливих тренувань і запеклих змагань. Коли настав момент звільнити місце для нового покоління спортсменів у команді, не розчарувалися, не злякалися, що втрачають сенс звичного життя. Вони мали чітке усвідомлення мети і точно знали, куди рухатися далі.

Один із їхніх товаришів по команді, не став чекати, поки його спишуть на лаву запасних і пішов раніше. Через кілька років уже мав невеличкий деревообробний цех, хоча назвати «цехом» халабуду без дверей було досить важко. Тим не менш, не це було головним. Суть справи полягала в тому, що вони купували майже за безцінь оброблену деревину і везли на Київ, де збували дошки з великою націнкою. Де однокашник брав кругляк, друзі не питали. Тріо діяло за негласною угодою — кількість запитань звести до мінімуму. 

Справа йшла чудово до тих пір, поки Михайлова жадібність не переросла в безглуздя.

— Ми могли би заробляти в десять разів більше, — кричав Михайло, з силою луплячи по столу кулаком. — Ну чого ти такий сцикун!

Юрій курив, пускаючи в стелю густі клуби диму. Задушлива завіса допомагала приховати роздратування, яке так і рвалося назовні. Як Мишко не розуміє простих речей? П’ять років вони возять ліс із Закарпаття в центр країни без відповідних доків і жодного разу не мали проблем лише тому, що стражи закону були ручними. Всіх, кого треба, підмазували, торуючи стежку до збагачення. І непогано ж виходило. До пори до часу. А саме, поки Михайлові не здалося замало. Ледь не втративши все, Юра забрав залишки активів і мусив шукати нове місце для життя і бізнесу. 

— Я змушений був рятувати свій бізнес, точніше те, що від нього залишилося. Помотався по країні. Шукав допомоги, та з’ясувалося, що зв’язуватися з тими хлопцями, під яких ліг Мишко, охочих не було. Так я опинився у вашому місті. 

— А Шинкар? Звідки ти його знаєш?

— Це один гуцул допоміг. За старою звичкою я не питав, звідки вони знайомі.  Ми швидко домовилися про суму аренди — і ось я знову намагаюся стати на рейки і рухатися далі.