Глава 15

Вони зайшли до невеликого ресторану на розі — з теплим світлом у вікнах і запахом свіжого хліба, який одразу зняв напруження з плечей. Юра притримав для неї двері, і цей простий жест чомусь зворушив Діану сильніше, ніж будь-які слова.

Вони сіли за столик біля вікна. Офіціантка принесла меню, і Діана з полегшенням сховалася за ним, ніби за ширмою. Руки трохи тремтіли. Вона зробила вигляд, що уважно читає, хоча літери розпливалися.

— Ти мовчазна сьогодні, — тихо сказав Юра. Не з докором, радше з уважністю.

— Я завжди така, — знизала плечима Діана, нарешті опустивши меню. — Просто… інколи думаю повільніше, ніж відчуваю.

Юра всміхнувся. Цього разу по-іншому — без тієї стриманої серйозності, що була в машині.

— Мені це знайоме.

Вони замовили щось просте: суп і пасту, каву замість вина. Діана зловила себе на думці, що їй подобається саме це — відсутність пафосу, відчуття нормальності моменту. Ніби вони не тікають від чогось і не поспішають кудись, а просто дозволили собі бути тут і зараз.

— Я не телефонував не тому, що не хотів, — сказав Юра раптом, уже після того, як їм принесли їжу. — Я не люблю починати щось… уривками. Мені треба було зрозуміти, що зі мною відбувається.

Діана підняла на нього погляд. У грудях щось тихо стиснулося — не боляче, радше хвилююче.

— І зрозумів? — спитала вона.

— Так. Я хотів побачити тебе. Не в голові, не в спогадах — насправді.

Вона кивнула. Без усмішки, без жартів. У цю мить їй не хотілося ховатися за іронією.

— Я теж, — зізналася Діана. — Але боялася, що це виглядатиме… надто.

Юра простягнув руку через стіл, не торкаючись — лише зупинився за кілька сантиметрів від її пальців, залишаючи вибір їй. І саме це остаточно роззброїло.

Вона сама накрила його руку своєю.

— Давай без поспіху, — сказала Діана тихо. — Мені важливо не злякатися.

— Добре, — так само тихо відповів Юра. — Я вмію чекати.

За вікном повільно сутеніло. У ресторані загорілися лампи, і світ став м’якшим, теплішим. Діана подумала, що, можливо, сміливість нікуди не зникла. Вона просто змінила форму. Тепер це була не різкість і не імпульс, а здатність залишатися й не тікати — навіть коли страшно.