Глава 14

Ввечері з Діаною відбувалося щось дивне. Вона намагалася не згадувати про Юру, але думки самі собою збивалися й мчали саме в цьому напрямку. Після шостої вона взагалі ні про що не могла думати. Намагалася зосередитися на приготуванні карамелізованих яблук, та ледь не спалила цукор. Кіра, яка пильно стежила за процесом, встигла врятувати начинку, але Діану з кухні прогнала.

— Іди пошукай скатертину, — підштовхнула сестру до дверей, — а то ми й до завтра не встигнемо.

Присоромлена Діана копирсалася в маминій шафі з білизною. Кілька разів витягувала підковдри й рушники, складала назад, а скатертини так і не знайшла.

— Доню, ти забула, що покривала, ковдри і все таке лежить у скрині. У тій бабусиній. У твоїй кімнаті, — крикнула в спину дочці, коли та пішла в інший бік, до комори.

Ніна Андріївна сховала посмішку і дістала з серванта найкращі чашки. Видно, дорогого гостя чекають дівчата. Он як розстаралися: парять, шкварять, ріжуть. Діана взагалі якась прибита ходить. Відколи повернулися, слова не вимовила. Від вареників відмовилася. Такий настрій своєї дочки Ніна Андріївна знала добре: закохалася. Господи, вже не дівчинка, а симптоми ті самі, що й у дев’ятому класі. Тоді вони всім класом закохалися в Онищенкового онука, що приїхав на канікули. Все дівчаче населення містечка тоді наче сказилося. Матері не знали, що робити. Думали, дітей у секту заманили. Від дільничого вимагали провести розслідування і знайти гаспида. Жінка розсміялася вголос, пригадавши ті події. Якими незначними здавалися тепер ті проблеми та переживання. Думала, виростуть дівчата — заспокоїться материнське серце, та нічого подібного не сталося. Все одно болить душа за їхнє щастя й долю. Добре хоч Кіра має хорошого чоловіка, і Маруся — справжнє янголятко. А за Діану душа болить, як і раніше.

Юрій прийшов без запізнення. Приніс пляшку червоного вина і цукерки «Вечірній Київ». Подякувавши за цукерки, Ніна Андріївна запросила гостя за стіл. Очі її горіли цікавістю і здивуванням. Вона явно очікувала побачити когось іншого. Кілька хвилин вона сиділа мовчки. Нарізала ще теплий штрудель і припрошувала гостя пригощатися «чим Бог послав», та Кіра бачила, що витримки мамі вистачить ненадовго. Кіра щебетала без упину. Розповідала, яким стане ресторан через кілька тижнів. Зиркала на сестру, шукаючи допомоги, але Діана наче оніміла. Юра ввічливо кивав, ставив запитання, давав слушні поради.

Він дивився на Діану з м’якою посмішкою, не намагався залучити її до розмови. Та його інтерес був очевидний і без зайвих рухів. Він гіпнотизував Діану поглядом, не відпускав. Лоскотав шкіру, захоплював. Сукня вдало сиділа на фігурі, делікатно окреслюючи все, що потрібно: груди, талію та стегна. Залишала відкритими стрункі ноги. Глибокий синій колір тканини вигідно відтінював її блакитні очі.

— Доню, на плиті нічого не горить? — Ніна Андріївна вдалася до хитрощів, щоб мати змогу бодай хвилину поговорити з гостем наодинці.

Кіра миттю підскочила і зникла в напрямку кухні.

— Звідки ви до нас приїхали, молодий чоловіче?

— Як ви дізналися, що я не місцевий? — здивувався Юрій.

— Просто мама знає всіх молодих людей віком від тринадцяти до сорока трьох років, — з’їхидничала Діана. Вона нарешті струсонула з себе заціпеніння, здогадавшись про мамин намір вивідати Юрину біографію.

— Ви працюєте в поліції? — вдавано злякався Юрій.

— Ха-ха, а ви дотепник, — жінка погрозила пальцем. — Та ви маєте рацію. В молодості хотіла бути слідчим, але не судилося. Все життя пропрацювала в місцевій школі.

— Учитель — це прекрасна професія. А в мене все банально. Я столяр. Маю невеличку майстерню.

— Чи не ви купили за фермою покинутий склад?

— Воістину у вас талант розгадувати таємниці, — посміхнувся Юрій. — Так. Я переобладнав його під столярний цех. Планую виготовляти меблі.

Тепер Діана зрозуміла, чому Юрій зміг дати професійну пораду щодо старих меблів у ресторані.

— А ось і мій фірмовий осінній суп! — Кіра поставила на стіл старовинну порцелянову супницю. Аромат спецій і апельсинів наповнив кімнату.

Батько потягнув носом пряний аромат, скривився і пошарив рукою під столом. З розмаху грюкнув добутою пляшкою горілки об стіл.

— Доню, пийте самі свій компот, ми з Юрком будемо біленьку.

— Тату, сто разів казала: глінтвейн. Це називається глінтвейн. Він чудово зігріває і тонізує. Саме те, що треба в холодний осінній вечір.

— Не ображайтеся, Кіро, я обов’язково скуштую трішки вашого фірмового супу, — посміхнувся Юрій.

Йому було дуже затишно в цій теплій хаті, за великим, накритим скатертиною столом. Це нагадувало іншу хату, де було так само затишно, весело і ситно. Тієї хати більше немає. Від неї залишилися лише спогади і туга за безтурботним дитинством, яке швидко закінчилося, змусивши Юрія подорослішати.

— Кіро, ти знаєш, Юрій — той бізнесмен, що викупив у Шинкаренка старий склад, — статус гостя в очах матері невпинно рухався до верхньої позначки. Якщо він самого Шинкаренка обскакав, то чогось вартий.

— Як вам це вдалося? — здивувалася дівчина. — Він мав безліч пропозицій щодо тієї розвалюхи, та ніколи не погоджувався її продати.

Юрій був із тих ділків, які нутром відчували, де лежать гроші. Треба лише мати сміливість піти й узяти — або забрати. Він мав ділову хватку, але більше любив слово «інтуїція». Це по молодості вони з пацанами влаштовували заворушки й очолювали весь кіпіш у місті. З роками вгамувалися. Не всі, щоправда. Шалені гроші кружляють голову, і не кожен здатен упоратися зі спокусою. Він зміг. Вдало вклав свою долю, примножив капітал і, як кажуть, розкрутився. З невеличкого деревообробного цеху виріс до меблевої фабрики. Коли почав шукати приміщення під склад, розглядав різні варіанти. Вибір упав на містечко неподалік від столиці. Тут і логістика зручна, і ціна приємна. Старий ангар зовні виглядав жахливо, та при детальному огляді з’ясувалося, що капітального ремонту не потребує. Трохи підлатати дах — і на перший час вистачить. Далі проблеми вирішуватиме в міру надходження.