Глава 13

Підписавши останній документ із стосу паперів, що зранку поклала на стіл секретарка, Шинкаренко наказав водію підготувати машину. Потім ще раз перевірив пошту на ноутбуці і вимкнув його, підхопив пальто і попрямував до виходу.

Робочий день відомого на весь район бізнесмена Павла Шинкаренка на цьому не закінчувався. Навпаки, в офісі він проводив час, необхідний тільки для попередньо розписаних особистих зустрічей. Більш ефективною була робота поза офісом. Тому невеликий, але міцний бізнес будувався за його межами. За столиками невеликих ресторанів, у депутатських приймальнях, заміських резиденціях старих та нових партнерів. Або, як от планувалося у наступному місяці, на Карпатському зборищі, яке сам організатор волів називати форумом. Саме там представники малого та середнього бізнесу почувалися найбільш затишно та безпечно.

Зранку стояла сира, цілком типова для цієї пори року погода. Туман, що опустився на місто ускладнював рух на дорогах. До запланованої зустрічі у західній частині міста залишалося ще сорок хвилин. Шинкаренко попередив партнера, що вже рушив і на місці буде вчасно. Почув у відповідь, що домовленість у силі, його очікують, відкинувся на спинку сидіння і прикрив очі. Їхати недалеко, якби була хороша погода, він дістався б до місця ще швидше, та сльота додавала зайвих хвилин у дорозі. 

Дорогою Шинкар ще раз прокрутив в голові умови угоди. Цього разу методи, за якими він звик діяти, не прокатять. Тим паче, не його  просять “порішати”, а він виступає у ролі прохача. Шинкаренко вирішив якнайшвидше, нехай навіть не на ідеальних для себе, хоча все одно вигідних умовах, завершити переговори та отримати тендер на будівництво паркінгу біля торгівельного центру. Міська влада взялася за розвиток інфраструктури міста, яке з кожним роком ставало все ошатніше і зручніше для мешканців.

За можливість взяти участь у тендері почалася справжнісінька війна. Звичайний хабар вже не був стовідсотковою гарантією. Ситуацію ускладнювало те, що шансом запустити руку у міську казну зацікавилися кілька компаній. Одна з них — київська. Це Чорний повідав, розніжившись після парилки з масажем, які Шинкаренко влаштував минулої суботи для нього і ще кількох дрібніших рєшал. Конкуренція була серйозна. І єдиним шансом отримати замовлення -- домовитися з конкурентами. Для цього депутат міськради Віктор Чорний має отримати певну суму, після чого конкуренти Шинкаря вилітають зі схеми автоматично. Для узгодження цього питання і їхав Шинкар на зустріч із депутатом. 

Водій зупинив машину не на парковці ресторану, заїхав під арку у внутрішній дворик. Там уже стояв БМВ, номерів яких Павло не знав і “лексус” Чорного. Він пройшов у потерті двері і опинився у напівтемній залі. Пройшов ще кілька метрів і опинився у кімнаті із зашториними вікнами. За масивним овальним столом обличчям до дверей сидів Віктор Чорний. За столом у кріслі навпроти Чорного сиділа ще одна людина. Він гортав якусь папку, на Павла навіть не глянув, не обернувся. Шинкаренко бачив лише потилицю, темне волосся, широкі плечі.

Паша опустився у вільне крісло і подивився на незнайомця. Він, примружившись, розглядав Пашу. Пару хвилин вони мовчки вивчали один одного, не кажучи жодного слова.

— Панове, почав Чорний, — давайте спочатку познайомимося.

— Юрій Гнатюк. Планую у вашому місті відкрити фабрику меблів…, — почав кремезний чоловік, відклавши папку. — Потрібне приміщення, куди я зможу поставити обладнання.

— Отак відразу цілу фабрику? — скривив губи у посмішці Шинкар. — А хто тобі це дозволить?

— Тато, ти давай не дуже, — покровительські поплескав Пашу по плечу депутат, — не лякай нашого гостя. Ми тут всі намагаємося жити дружно і допомагати один одному. Зараз мова йде про парковку, на яку виділено гроші. Пан Гнатюк приїхав із Києва, каже в нього там великий бізнес і немаленькі зв’язки. Думаю, ми можемо мати користь від знайомства з ним. 

— Що конкретно потрібно від мене? — відривчасто, по-діловому спитав Юрій.

— На цю парковку, — почав Павло, — є багато охочих. Зможеш позбутися київських конкурентів — я віддам один із ангарів тобі під цех за мінімальну арендну плату.

— Треба подумати, — Юрій подивився на співрозмовників, — думаю, знадобиться дні 3-4 і я зможу дати позитивну відповідь.

— От і ладушки! — хлопнув по столу долонями задоволений Віктор. Все складається просто чудово. Цього “туриста” їм сам Бог послав. Якщо він не балабол і відповідає за свої слова, то буде в депутатській команді ще одна людина, як допоможе зміцнити статус, що почав хитатися і погрожував завалитися. — Моя частка не змінилася. І не забувайте за нашу схему: зранку гроші — ввечері стільці. 

— Тобто парковка моя? Я правильно зрозумів? — Шинкар запитально дивився на депутата. Він знав, що з цього хитрого лиса потрібно розписку брати, завірену у нотаріуса, бо всяке може бути. На жаль, доводилося довіряти його слову, але постійно тримати на контролі.

Віктор підвівся, підійшов до вікна. Підняв жалюзі. Подивився на дрібний, дощ, що мрячив з учорашнього дня. Підчас розмови він часто робив так, щоб узяти паузу і ще раз обдумати відповідь.

— Думаю, так, — зрештою сказав він. — Ми домовилися. Сподіваюся, наш новий друг нас не підведе.

Павло насупився, але не відвів погляд від депутата. Зрозуміло, що аудієнція добігла кінця. Він перший підвівся і попрощався з присутніми. Він з трудом тамував гнів. Йому не сподобалося, що успіх справи залежить від темної конячки, яка невідь звідки з’явилася у місті. Тепер він є частиною піраміди, яку Паша не один рік цеглинка за цеглинкою відбудовував, щоб зрештою стояти на верхівці. Можна було б вчинити по-іншому: зателефонувати своїй людинці з Ради і вирішити питання з ним. Але тоді довелося б перестрибнути через Чорного, а цього він би точно не пробачив. В такому разі Паша втратив би не тільки вигідний контракт, а й підтриму впливового партнера. А в гіршому випадку — нажив би ворога, чого Паші не хотілося.