Глава 13

Підписавши останній документ зі стосу паперів, які зранку поклала на стіл секретарка, Шинкаренко коротко наказав водієві підготувати машину. Ще раз пробігся очима по вхідних листах на ноутбуці, задоволено клацнув кришкою й вимкнув його. Пальто — з вішалки, ключі — до кишені, і за мить він уже прямував до виходу, не озираючись.

Робочий день відомого на весь район бізнесмена Павла Шинкаренка на цьому не завершувався — він лише змінював локацію. Офіс був для формальностей: підписи, протокольні зустрічі, документи. Справжня робота починалася за його межами. Саме там, у напівтемних залах невеликих ресторанів, у депутатських приймальнях із важкими шторами, у заміських резиденціях старих і нових партнерів, вибудовувався його невеликий, але міцний бізнес. Або, як планувалося наступного місяця, на Карпатському зборищі, яке організатор уперто називав форумом. Там представники малого й середнього бізнесу почувалися найбільш затишно й, головне, — у безпеці.

Зранку місто накрила сира, цілком типова для цієї пори року погода. Туман стелився низько, з’їдаючи обриси будинків і ускладнюючи рух на дорогах. До запланованої зустрічі в західній частині міста залишалося близько сорока хвилин. Шинкаренко коротко попередив партнера, що вже виїхав і буде на місці вчасно. У відповідь почув підтвердження: домовленість у силі, його чекають.

Він відкинувся на спинку сидіння, прикрив очі й дозволив собі кілька секунд тиші. Їхати було недалеко — за хорошої погоди він дістався б значно швидше. Але сльота, як завжди, крала хвилини, розтягуючи дорогу й додаючи відчуття глухого, липкого неспокою.

Дорогою Шинкар ще раз прокручував у голові умови угоди. Цього разу звичні методи не працювали. І що найгірше — не його просили «порішати». Уперше за довгий час він сам опинився в ролі прохача, і це дратувало більше, ніж хотілося визнавати.

Шинкаренко вирішив закрити питання якнайшвидше — навіть якщо доведеться поступитися і погодитися на неідеальні для себе умови. Головне — результат. Тендер на будівництво паркінгу біля торговельного центру був надто ласим шматком, щоб дозволити собі програти. Міська влада всерйоз узялася за розвиток інфраструктури: нові проєкти, показові оновлення, красиві звіти. Місто з кожним роком ставало ошатнішим і зручнішим для мешканців — і водночас дедалі дорожчим для тих, хто хотів на цьому заробити.

За можливість зайти в тендер розгорілася справжня війна. Звичайний хабар більше не був стовідсотковою гарантією успіху. Ситуацію ускладнювало те, що до міської казни потягнулися руки одразу кількох гравців. Серед них — київська компанія з добрими зв’язками і ще кращими юристами.

Про це Шинкар дізнався від Чорного — між парилкою і масажем, коли той розм’як після кількох келишків і дозволив собі зайву відвертість. Минулої суботи Шинкаренко влаштував для нього і ще кількох дрібніших «рішал» відпочинок на рівні, який швидко знімав напругу й розв’язував язики. Конкуренція виявилася серйозною.

І шансів лишалося небагато. Єдиний реальний варіант — домовитися. Не з містом, не з умовами, а з конкурентами. Для цього депутат міськради Віктор Чорний мав отримати свою суму. Після цього київських автоматично викидали зі схеми — чисто, тихо, без зайвого галасу.

Саме заради цього Шинкар і їхав на зустріч.

Водій зупинив машину не на парковці ресторану, а звернув під арку у внутрішній дворик. Там уже стояли дві автівки: чорний БМВ з незнайомими Павлові номерами і «Лексус» Чорного. Це означало, що він прийшов не першим — і що зустріч від початку йде не за його сценарієм.

Шинкаренко штовхнув потерті двері й опинився в напівтемній залі з важким запахом тютюну й кави. Пройшовши ще кілька кроків, він зайшов до кімнати із щільно заштореними вікнами. За масивним овальним столом, обличчям до дверей, сидів Віктор Чорний. У кріслі навпроти — ще одна людина.

Незнайомець гортав папку, навіть не глянувши на Павла, не обернувся, не кивнув. Шинкаренко бачив лише потилицю, темне волосся і широкі плечі. Занадто широкі для «простого інвестора».

Паша мовчки опустився у вільне крісло. Тепер незнайомець підвів погляд. Примружився. Розглядав Шинкаря повільно, без поспіху — так, як дивляться не на рівню, а на того, кого зважують.

Кілька хвилин у кімнаті панувала тиша. Вона тиснула сильніше за будь-які слова.

— Панове, — нарешті озвався Чорний, — давайте почнемо з знайомства.

— Юрій Гнатюк, — сказав кремезний чоловік, відкладаючи папку. Голос був рівний, без жодної нотки хвилювання. — Планую відкрити у вашому місті меблеву фабрику. Потрібне приміщення для встановлення обладнання.

— Отак одразу — цілу фабрику? — Шинкар скривив губи в посмішці. — А хто тобі це дозволить?

Чорний коротко пирхнув і покровительськи поплескав Павла по плечу.

— Тато, ти давай обережніше, — сказав він напівжартома. — Не лякай нашого гостя. Ми тут усі намагаємося жити дружно й допомагати одне одному.

Він перевів погляд на Юрія.

— Зараз мова йде про парковку. Гроші на неї вже виділені. Пан Гнатюк приїхав із Києва. Каже, в нього там серйозний бізнес і не менш серйозні зв’язки. Думаю, з цього знайомства ми можемо мати користь.

Юрій трохи нахилився вперед, поклав руки на стіл.

— Що конкретно потрібно від мене? — запитав коротко, по-діловому.

— На цю парковку, — почав Павло, повільно добираючи слова, — багато охочих. Якщо зможеш прибрати київських конкурентів, я віддам тобі один із ангарів під цех. За мінімальну орендну плату.

Юрій уважно подивився на обох співрозмовників, ніби зважував не лише пропозицію, а й самих людей.

— Треба подумати, — нарешті сказав він. — Думаю, за три-чотири дні зможу дати відповідь. Сподіваюся, позитивну.

— От і ладушки! — задоволено грюкнув долонями по столу Віктор. — Усе складається просто чудово. Цього «туриста» їм сам Бог послав.

Він усміхнувся своїй думці, не приховуючи самовдоволення.

— Якщо він не балабол і відповідає за слова, — продовжив депутат, — у нашій команді з’явиться ще одна людина. Така, що допоможе втримати статус, який останнім часом почав похитуватися.
Він зробив паузу й додав уже сухо:
— Моя частка без змін. І не забувайте схему: зранку гроші — ввечері стільці.