Глава 12

— Кіро, я маю купу ідей! — вигукнула Діана з кухні. — Почнемо з вивіски. Я декому зателефонувала…

Вийшовши до зали, вона раптом замовкла. Кіра була не сама.

Погляд Діани зупинився на чоловікові за столиком біля вікна — і вже не відпускав. Чіткий профіль із високими вилицями, акуратна коротка стрижка, гладко виголене обличчя — тепер це рідкість. Очей не видно, і в цьому було щось навіть втішне: того, що вона бачила, більш ніж достатньо, аби серце збилося з ритму.

Чоловік відчув її погляд майже одразу. Кілька секунд дивився просто на неї — спокійно, уважно — і відвернувся. А Діана, всупереч здоровому глузду, продовжувала його роздивлятися. Розстебнутий комір світлої сорочки відкривав міцну шию, напружені ключиці. Він був підтягнутий, кремезний — з тих чоловіків, у яких усе виглядає на своєму місці. З її позиції не було видно жодного недоліку. Навіть кольору очей.

— Дякую, було дуже смачно, — сказав він, доївши, й підійшов до стійки з тарілками в руках.

— Та що ви, — заметушилася Кіра, вихоплюючи посуд. — Я сама приберу. Познайомтеся. Це моя сестра — Діана.

— Юрій, — він легко потиснув простягнуту руку. Дотик був короткий, упевнений. — Ви з сестрою дуже схожі.

Діана змусила себе усміхнутися, відчуваючи, як усередині щось тихо, але наполегливо зрушується з місця.

Він дивиться Діані просто в очі, а в неї язик присох до піднебіння. Боже, які ж то були очі! Діана відчула, що тоне. Банальне порівняння не йшло їй з голови. Два великих прозорих озера затягували в глиб. Діана зробила зусилля і змусила себе не дивитися в ті очі.

— Дуже приємно, — голос дівчини злегка тремтить. Щоб чоловік не помітив її хвилювання, треба кудись сховатися. Знову дивлячись у його сині прозорі очі, повільно видихнула: — Вибачте, багато справ.

Діана побігла у вбиральню. Підставила руки під холодну воду і стояла так з хвилину. Дивиться на себе у дзеркало: рожеві щоки, ніздрі трепочуть, а на губах грає дурнувата посмішка. Що це з нею? Навіть у підлітковому віці гарні хлопці не справляли на неї такого враження, а тут така реакція. Не такий він і красунчик. Так, симпатичний, але очі… Діана знову пригадала їхній дивний чистий колір. Невже їй так не вистачає чоловічої уваги? Вчора — Павло, сьогодні — Юрій. Діана з трудом пригадала його ім’я. Вона взагалі не слухала, що він казав. Дивилася, як загіпнотизована. Фу, самій гидко. Треба брати себе в руки. Сподіваючись, що вона провела в туалеті достатньо часу, щоб чоловік встиг піти геть, умившись і витершись паперовим рушником, повернулася в зал.

Він не пішов. Залишився.

Під керівництвом Кіри Юрій переносив столи й складав їх один на один біля дальньої стіни. Рухався легко, впевнено, ніби робив це не вперше. Вони з Кірою сміялися, перекидалися репліками, жартували — так, наче знали одне одного вже багато років. Здавалося, обоє цілковито захоплені роботою й навіть не помічають Діану.

Та варто їй було з’явитися на порозі, як Юрій мимохіть ковзнув по ній поглядом.

Цей чоловік дивно на неї діяв. Діана розгубилася й ніяк не могла зосередитися. Думки крутилися в голові, наче листя на вітрі, але жодна не затримувалася надовго. Вона знову поглянула на нього — і вмить відчула, як до щік приливає тепло. Невпевнено відтягнула комір блузки, ніби в залі раптом стало задушливо. Юрій помітив цей жест і ледь помітно усміхнувся — не насмішкувато, а швидше з тихою, уважною цікавістю.

У його грудях відгукнулося щось незнайоме й гаряче. Вона гарна. Не надто висока, але ладна, з довгим русявим волоссям, зібраним у недбалий жмут на потилиці. Цікаво, воно справжнє? Майнула думка — і він сам здивувався її простоті. Губи пухкі, природні, верхня трохи більша й зухвало піднята догори. Досвідчене око відразу вловило цю натуральність — рідкісну, майже забуту.

Він і справді встиг забути, як виглядає жінка без «детейлінгу». 

— Ви дуже гарна, Діано, — сказав, не відводячи погляду, — та ви, мабуть, часто чуєте компліменти.

Діана не вважала себе дурнушкою. Від нестачі чоловічої уваги не страждала, та слова Юрія чомусь збентежили її. Повітря було ніби наелектризоване. Задоволена посмішка чоловіка починає дратувати Діану. Надто явно в її погляді читається захоплення. Їй не хочеться, аби він здогадався, наскільки сподобався їй.

— Ні-ні. Так не годиться, — голосно каже Діана. — Цей мотлох псуватиме інтер’єр. Треба їх винести геть. До того ж вони заважатимуть фарбувати стіни.

Кіра розгублено дивилася то на безформену купу меблів, то на Діану, то на Юру. Її бюджету навряд чи вистачить на нові столи, до яких доведеться ще й стільці купувати. Затівати суперечку з сестрою в присутності Юри не хотілося, та він і тут врятував ситуацію.

— Столи ще добротні. Пошарпані трохи, та це легко виправити.

— Ви пропонуєте їх відреставрувати? Це довго і клопітно. І де ми знайдемо реставратора? — нервувалася Діана.

— Не треба нікого шукати. Він стоїть перед вами.

— Це, мабуть, дорого, — невпевнено сказала Кіра.

— О, не хвилюйтеся за ціну. Я планую і надалі снідати у «Ванілі», тож залюбки допоможу вам.

— Ти чула, Діано? Це прекрасна новина. Та дозвольте якось віддячити вам. Не можу дозволити вам працювати безкоштовно.

— А приходьте до нас на вечерю, — втрутилася Діана. Вона намагалася говорити буденним тоном, наче дійсно просто хотіла віддячити за допомогу. Насправді шукала привід побачити його ще раз.

— А й справді, — зраділа Кіра. — Я приготую яблучний штрудель і осінній суп. Ви куштували коли-небудь осінній суп?

— Це той, що з гарбуза? — наморщив лоба Юрій.

— Можна і з гарбуза, але іншим разом. Невже не знаєте такого супу? То приходьте обов’язково. Скажімо, о сьомій.

Ще багато годин Кіра з Діаною орудували щітками й ганчірками, доки кухня не засяяла чистотою. У цій частині закладу Кіра не планувала жодних кардинальних змін — хіба що з часом докупити трохи нової техніки, щоб полегшити й прискорити процес приготування. Коли надворі остаточно споночіло, вони, втомлені до тремтіння в ногах, але дивним чином щасливі, рушили додому.