Глава 12

— Кіро, я маю купу ідей! — вигукнула Діана з кухні. — Почнемо з вивіски. Я декому зателефонувала…

Вийшовши з кухні, Діана побачила, що Кіра не сама. Погляд зупинився на фігурі за столиком біля вікна. Профіль з високими вилицями, стильна коротка стрижка, жодного волоска на щоках. Зараз це така рідкість. Очей не видно, і це чудово. Того, що Діана бачить, уже достатньо, щоб в роботі серця стався збій. Чоловік машинально ловить її погляд. Усього кілька секунд дивиться на неї і відвертається. А Діана безсоромно продовжує його роздивлятися. Розстебнутий комір світлої сорочки відкриває міцну шию. Видно, що він підтягнутий і кремезний. Він уособлює в собі все, що так подобається Діані в чоловіках. З її місця не видно жодного недоліка. І кольору очей теж.

— Дякую. Було дуже смачно, — чоловік доїв і підійшов з тарілками у руках.

— Ну що ви, — заметушилася Карина, вихоплюючи посуд із рук чоловіка, — я приберу. Познайомтеся. Це Діана.

— Юрій, — чоловік злегка потиснув простягнуту йому руку. — Ви з сестрою дуже схожі. 

Він дивиться Діані просто в очі,  а внеї язик присох до піднебіння. Боже, які то були очі! Діана відчула, що тоне. Банальне порівняння не йшло їй з голови. Два великих прозорих озера затягували в глиб. Діана зробила зусилля і змусила себе не дивитися в ті очі.

— Дуже приємно, — голос дівчини злегка тремтить. Щоб чоловік не помітив її хвилювання, треба кудись сховатися. Знову дивлячись в його сині прозорі очі повільно видихнула: Вибачте, багато справ.

Діана побігла у вбиральню. Підставила руки під холодну воду і стояла так с хвилину. Дивиться на себе у дзеркало: рожеві щоки, ніздрі трепочуть, а на губах грає дурнувата посмішка. Що це з нею? Навіть у підлітковому віці гарні хлопці не справляли на неї такого враження, а тут така реакція. Не такий він і красунчик. Так, симпатичний, але очі… Діана знову пригадала їхній дивний чистий колір. Невже їй так не вистачає чоловічої уваги? Вчора -- Павло, сьогодні — Юрій. Діана з трудом пригадала його ім’я. Вона взагалі не слухала, що він казав. Дивилася, як загипнотизована. Фу, самій гидко. Треба брати себе в руки. Сподіваючись, що вона провела в туалеті достатньо часу, щоб чоловік встиг піти геть. Умившись і витершись паперовим рушником, повернулася в зал. 

Він не пішов. Він носив столи під керівництвом Кіри і складав їх один на один біля дальної стіни. Вони сміялися і теревенили, наче давні приятелі. Здавалося, обидва були захоплені справою і не помітили Діану, та ледве вона з’явилася на порозі, Юрій ковзнув по ній поглядом.

Цей чоловік дивно діяв на Діану. Вона розгубилася і ніяк не могла зосередитися. Думки кружляли в голові, але жодна не затримувалася. Вона зробила — знову поглянула на нього. Діана відчувала, що червоніє і ледь відтягнула комір блузки. Юрій помітив жест і злегка посміхнувся. 

В його грудях відгукукнулося щось незнайоме і гаряче. Вона гарна. Не надто висока, ладна, з довгим русявим  волоссям, зібраним у великий жмут на потилиці. Цікаво, воно справжнє? Треба перевірити при нагоді. І губи пухкі. Верхня трохи більша і задерта догори. Його досвідчені очі відразу оцінили їхню натуральність. Це щось неймовірно. Він і забув, як виглядає дівчина без детейлінг. 

— Ви дуже гарна, Діано, — сказав, не відводячи погляду, — та ви, мабуть, часто чуєте компліменти.

Діана не вважала себе дурнушкою. Від нестачі чоловічої уваги не страждала, та слова Юрія чомусь збентежили її. Повітря було ніби наелекризоване. Задоволена посмішка чоловіка починає дратувати Діану. Надто явно в її погляді читається захоплення. Їй не хочеться аби він здогадався, наскільки сподобався їй.

— Ні-ні. Так не годиться, -- голосно каже Діана, — цей мотлох псуватиме інтер’єр. Треба їх винести геть. До того ж вони заважатимуть фарбувати стіни.

Кіра розгублено дивилася то на безформену купу меблів, то на Діану, то на Юру. Її бюджету навряд чи вистачить на нові столи, до яких доведеться ще й стільці купувати. Затівати суперечку з сестрою в присутності Юри не хотілося, та він і тут врятував ситуацію.

— Столи ще добротні. Пошарпані трохи, та це лекго виправити.

— Ви пропонуєте їх відреставрувати? Це довго і клопітно. І де ми знайдемо реставратора? — нервувалася Діана.

— Не треба нікого шукати. Він стоїть перед вами. 

— Це, мабуть, дорого, — невпевнено сказала Кіра.

— О, не хвилюйтеся за ціну. Я планую і надалі снідати у “Ванілі”, тож залюбки допоможу вам.

— Ти чула, Діано? Це прекрасна новина. Та дозвольте якось віддячити вам. Не можу дозволити вам працювати безкоштовно.

— А приходьте до нас на вечерю, — втрутилася Діана. Вона намагалася говорити буденним тоном, наче дійсно просто хотіла віддячити за допомогу. Насправді шукала привід побачити його ще раз.

— А й справді, — зраділа Кіра. Я пригутою яблучний штрудель і осінній суп. Ви куштувалаи коли-небудь осінній суп?

— Це той, що з гарбуза? — наморщив лоба Юрій.

— Можна і з гарбуза, але іншим разом. Невже не знаєте такого супа? То приходьте обов’язково. Скажімо, о сьомій.

Ще багато годин Кіра з Діаною орудували щітками й ганчірками, поки кухня не засяяла. У цій частині Кіра не планувала глобальних змін. Так, дещо додати з техніки, щоб модернізувати процес приготування. Коли на вулиці вже зовсім споночіло, вони втомлені, але щасливі поверталися додому.