Глава 11

У променях післяполуденного сонця ресторанчик виглядав таким милим і привабливим. Затиснутий між м’ясним магазином і пекарнею він не надто впадав в очі. Тьмяна вивіска не могла привабити людей, що гулятимуть на протилежному боці вулиці, тож треба її замінити. Діану трохи непокоїла пекарня. Вона вирішила обов’язково зазирнути туди на розвідку. Аромат свіжого хліба, не надто її лякав. А от якщо вони випікають торти або іншу дрібну здобу — це вже небажана конкуренція. 

Діана переступила поріг “Ванілі” і по-хозяйськи обвела приміщення поглядом. Два великих вікна по обидва боки від центральних дверей, на яких висів дзвіночок, що дзвонив щоразу, коли хтось входив або виходив. Простір був невеликим, навряд чи можна вмістити більше десятка столів. Стійка зі скляною вітриною розтягнулася на всю ширину приміщення в задній частині ресторану, за нею було ще багато вільного місця. Ремонт ще свіжий, але місцями вже поюзані стіни, плями на стелі (сестра сказала, сусіди затопили) і найгірше — картаті скатертини, як у привокзальній їдальні. Бр-р-р. Тільки не це. 

— Почнемо зі стелі, —  давала вказівки Діана, — я поговорю з сусідами, а ти вішай на двері табличку “Ремонт” і зсувай столи. І на Бога, повикидай ці гігантські носові хустини. 

Кіра прослідкувала за гидливим поглядом сестри і почала згрібати картаті скатертини зі столів. Вона довіряла Діаниному смаку, адже вона часто відвідує ресторани в столиці. Їй видніше, як буде краще. Кіра зняла останню скатертину, коли почула дзвіночок, що сповіщав про прихід гостей. 

— Вибачте, ми зачинилися на ремонт, — протараторила дівчина, подумки вилаявшись, що не зачинила двері на ключ. Посеред розгардіяжу порожньої зали вона почувалася незатишно. Ще ніколи відвідувачі не ставали свідками підготовчого процесу. Кіра ретельно слідкувала, щоб до початку роботи все було готово і виглядало ідеально. 

— Погані новини зранку — день нанівець, — сказав відвідувач. — Невже змусите мене померти від голоду?

Він стояв спиною до вікна, затуляючи сонячне світло, тож Кіра не побачила обличчя, але впізнала голос.

— Це ви! — радісно вигукнула вона. — Не думаю, що голодна смерть привабить нових клієнтів у мій ресторанчик. Доведеться вас нагодувати. Можу запропонувати яєчню з сосисками, бутерброд і каву.

— Я на все згоден, — кивнув чоловік. — Підняв з підлогу одну із скатертин і застелив стіл. Підсунув стілець і сів на своє улюблене місце біля вікна.

Він сідав за цей столик щоранку відколи переїхав у містечко. Щоб призвичаїтися до нового життя, необхідно завести нових друзів і нові звички. Віднедавна Юрій обережно обирав людей, яких наміривався називати друзями. А до нового місця і способу життя, як не дивно, звик швидко. Одним із щоденних ритуалів був сніданок у “Ванілі”. Він терпіти не міг стояти біля плити, ненавидів запах горілого жира і смаженої цибулі. Вона у нього завжди покривалася чорною смердючою корочкою, як він не старався довести її до золотавого кольору. Він давно покинув спроби щось зварити, підсмажити чи, не дай боже, запекти. Його максимум — розігріти страву в мікрохвильовці. 

Коли жив у столиці, обідав у ресторані, вечерю готувала дружина . Вона не надто балувала його домашніми стравами, частіше замовляла доставку Інколи секретарка замовляла ранній обід прямо в офіс. Це було дуже зручно: дорогоцінний час не витрачався на безглуздні походи туди-сюди. Часу завжди не вистачало. Переговори, зустрічі, поїздки, наради, тендери — з дрібного підприємця на одному з промислових базарів він “виріс” до директора чималого ПП. Майже сотня співробітників, великий офіс із залом для нарад. Можна сказати, що життя вдалося. Так воно і було, допоки старий друг не знайшов нових двох. 

— Кіра поставила перед гостем тарілку з гарячою яєчнею. Від сосисок піднімалася густа пара, а от із чашки смерділо, як від котячої миски.

— Кавоварку віддала в сервіс, — вибачилася Кіра, показуючи очима на темно-коричневу рідину з тонкою білою каймою замість пінки, — знайшла пакетик розчинної. Якщо ви не хочете, то я можу…

— Все нормально, — чоловік дістав із кишені кілька купюр і поклав під блюдце. — Я взагалі не вчасно. Дякую, що не вигнали. Я швидко все з’їм і піду.

— Не поспішайте, — посміхнулася Кіра. — Якщо ви не проти, ми з сестрою почнемо зсувати меблі. Хочемо впоратися за пару тижнів. Доведеться піднатужитися.

— Невже немає пари сильних рук, щоб допомогти?

— На жаль. Та ви не хвилюйтеся. Ми з сестрою знаєте які сильні.

Кіра підняла зігнуті в ліктях руки, демонструючи м’язи, як це роблять атлети на сцені. Вона розсміялася і взялася до роботи. Юрій з насолодою жував сосиски, присьорбуючи з чашки. Він не був вередливим, що стосувалося їжі. Аби було свіже і гаряче. А на вміст тарілки він не зважав. 

Діана проводила інспекцію кухні з таким видом, наче все життя керувала рестораном і не аби-яким. Кухня була добре обладнана. Попід стіною стояли три сталевих шафи, стільниця та дві величезні печі з духовками. Посередині був досить великий кухонний острів із полицями внизу, придатними для зберігання каструль та форм для випікання.

Діана в хвилюванні озирнулася. Все було майже бездоганно. Ремонт не забере багато часу. Трохи освіжити інтер’єр, додати кілька родзинок в оформлення зали, переглянути меню — і можна вішати на вхідні двері кольорові повітряні кульки. Діана так захопилася ідеєю, що уявила, як стоїть за прилавком і подає смачні торти і тістечка терплячій черзі клієнтів.