Глава 11

У променях післяполуденного сонця ресторанчик виглядав напрочуд милим і навіть затишним. Ніби сором’язливо тулився між м’ясним магазином і пекарнею, не намагаючись привернути до себе зайвої уваги. Тьмяна вивіска губилася на тлі фасадів і навряд чи могла зацікавити людей, що прогулювалися протилежним боком вулиці. Її точно доведеться міняти — це Діана вирішила одразу.

Пекарня поруч трохи непокоїла. Діана подумки поставила галочку: обов’язково зазирнути туди на розвідку. Сам аромат свіжого хліба її не лякав — хліб завжди знайде свого покупця. А от якщо там випікають торти чи дрібну здобу… це вже інша справа. Небажана й небезпечна конкуренція.

Переступивши поріг «Ванілі», Діана по-господарськи обвела приміщення поглядом, ніби вже ухвалювала остаточні рішення. Два великі вікна по обидва боки від центральних дверей наповнювали зал світлом. Над дверима висів дзвіночок, який дзенькав щоразу, коли хтось заходив або виходив, — дрібниця, але приємна. Простір був компактний, камерний: більше десятка столів тут не вмістиш, та, можливо, в цьому і був свій шарм.

Стійка зі скляною вітриною розтягнулася на всю ширину задньої частини залу, а за нею відкривався несподівано просторий шматок — потенціал, який ще чекав свого часу. Ремонт виглядав свіжим, але при уважнішому погляді вилазили дрібні, проте прикрі деталі: потерті місцями стіни, плями на стелі — Кіра пояснювала, що це наслідки потопу від сусідів зверху. Але справжнім жахом були картаті скатертини. Такі, як у привокзальній їдальні з вічним запахом котлет.

Діана мимоволі скривилася.

Бр-р-р.
Тільки не це.

— Почнемо зі стелі, — впевнено роздавала вказівки Діана. — Я поговорю з сусідами, а ти повісь на двері табличку «Ремонт» і зсувай столи. І, заради Бога, позбудься цих гігантських носових хустин.

Кіра простежила за гидливим поглядом сестри й мовчки взялася згрібати картаті скатертини зі столів. Вона беззастережно довіряла Діаниному смаку. Та часто бувала в столичних закладах, бачила, як має виглядати простір, у який хочеться повертатися. Їй справді було видніше.

Кіра саме зняла останню скатертину, коли дзенькнув дверний дзвіночок, сповіщаючи про несподіваного гостя.

— Вибачте, ми зачинилися на ремонт, — швидко протараторила вона, водночас подумки лаявши себе за те, що не замкнула двері на ключ.

Посеред розгардіяшу порожньої зали Кіра почувалася незатишно й трохи вразливо. Ще ніколи сторонні не бачили «Ваніль» такою — оголеною, без серветок, акуратно розставлених стільців і затишної ілюзії готовності. Вона завжди пильнувала, щоб до приходу перших клієнтів усе виглядало бездоганно.

— Погані новини зранку — і день нанівець, — озвався чоловік. — Невже змусите мене померти від голоду?

Він стояв спиною до вікна, затуляючи сонячне світло, тож Кіра не бачила його обличчя. Але голос упізнала миттєво.

— Це ви! — радісно вигукнула вона, і напруга зникла, мов за помахом руки. — Не думаю, що голодна смерть привабить нових клієнтів у мій ресторанчик. Доведеться вас нагодувати. Можу запропонувати яєчню з сосисками, бутерброд і каву.

— Я на все згоден, — кивнув чоловік без вагань.

Він підняв із підлоги одну зі скатертин, обтрусив її й акуратно застелив стіл. Підсунув стілець і сів на своє улюблене місце біля вікна.

Він сідав за цей столик щоранку, відколи переїхав у містечко. Щоб призвичаїтися до нового життя, необхідно завести нових друзів і нові звички. Віднедавна Юрій обережно обирав людей, яких намірявся називати друзями. А до нового місця і способу життя, як не дивно, звик швидко. Одним із щоденних ритуалів був сніданок у «Ванілі». Він терпіти не міг стояти біля плити, ненавидів запах горілого жиру і смаженої цибулі. Вона в нього завжди покривалася чорною смердючою корочкою, як він не старався довести її до золотавого кольору. Він давно покинув спроби щось зварити, підсмажити чи, не дай Боже, запекти. Його максимум — розігріти страву в мікрохвильовці.

Коли жив у столиці, обідав у ресторані, вечерю готувала дружина. Вона не надто балувала його домашніми стравами, частіше замовляла доставку. Інколи секретарка замовляла ранній обід прямо в офіс. Це було дуже зручно: дорогоцінний час не витрачався на безглузді походи туди-сюди. Часу завжди не вистачало. Переговори, зустрічі, поїздки, наради, тендери — з дрібного підприємця на одному з промислових базарів він «виріс» до директора чималого ПП. Майже сотня співробітників, великий офіс із залом для нарад. Можна сказати, що життя вдалося. Так воно і було, допоки старий друг не знайшов нових двох.

Кіра поставила перед гостем тарілку з гарячою яєчнею. Від сосисок піднімалася густа пара, а от із чашки смерділо, як від котячої миски.

— Кавоварку віддала в сервіс, — вибачилася Кіра, показуючи очима на темно-коричневу рідину з тонкою білою каймою замість пінки. — Знайшла пакетик розчинної. Якщо ви не хочете, то я можу…

— Все нормально, — чоловік дістав із кишені кілька купюр і поклав під блюдце. — Я взагалі не вчасно. Дякую, що не вигнали. Я швидко все з’їм і піду.

— Не поспішайте, — посміхнулася Кіра. — Якщо ви не проти, ми з сестрою почнемо зсувати меблі. Хочемо впоратися за пару тижнів. Доведеться піднатужитися.

— Невже немає пари сильних рук, щоб допомогти?

— На жаль. Та ви не хвилюйтеся. Ми з сестрою знаєте які сильні.

Кіра підняла зігнуті в ліктях руки, демонструючи м’язи, як це роблять атлети на сцені. Вона розсміялася і взялася до роботи. Юрій з насолодою жував сосиски, присьорбуючи з чашки. Він не був вередливим, що стосувалося їжі. Аби було свіже і гаряче. А на вміст тарілки він не зважав.

Кіра, сміючись, узялася зсувати столи, а Юрій із задоволеним виглядом доїдав сніданок, ніби весь цей хаос навколо був частиною звичного інтер’єру. Дзвякіт посуду, шарудіння меблів і її легкі репліки заповнили залу. «Ваніль» оживала — не для гостей, а для себе самої, скидаючи стару шкіру.

Діана ж не брала участі в цьому веселому гармидері. Вона вже зникла за дверима, що вели на кухню, залишивши сестру розбиратися з меблями й несподіваним помічником.