Глава 10

Діана сиділа на дивані й дивилася серіал на планшеті. Батько, вмостившись у кріслі, шелестів газетними сторінками. Мати раз по раз відчиняла духовку, випускаючи в дім божественний аромат яблучного штруделя. Кіра з Марусею на килимі зосереджено будували замок із кубиків, тихо перемовляючись між собою. У домі було тепло й затишно — так, як буває лише там, де тебе чекають.

Діана ковзала поглядом по екрану, але думками була далеко. Цей дім знову повертав її в дитинство. Колись тут майже ніколи не було такої спокійної тиші. Вона здавалася навіть трохи неприродною.

Телевізор завжди працював на повну гучність, на кухні безупинно брязчав посуд, а вони з Кірою рідко сиділи спокійно. Найчастіше ганяли з кімнати в кімнату, влаштовували подушкові бої або, регочучи, підспівували Queen, вмикаючи старенький магнітофон на повну. Дім жив, шумів, дихав разом із ними.

Мати тоді майже не сварилася — лише зітхала й хитала головою. А тепер, згадуючи своїх двох розбишак, не могла натішитися Марусею — такою спокійною, зосередженою й чемною. Іноді Ніні Андріївні навіть здавалося дивним, що дитина може бути такою тихою.

Діана ледь усміхнулася. Часи змінюються. Люди теж. Але цей дім усе одно залишався тим самим — місцем, де минуле й теперішнє перепліталися в теплих, знайомих дрібницях.

Вона кілька разів хотіла завести розмову зі старшою дочкою про особисте, та, пригадавши минулу розмову, яка закінчилася демаршем з боку Діани та її сльозами, побоювалася чіпати цю тему. Минулого тижня, пустивши в хід шантаж, вивідала в Кіри, що Діана їде у відпустку з чоловіком. Хто він, скільки йому років, де працює — Кіра або справді не знала, або просто не казала, давши обіцянку сестрі мовчати. Тому, коли Діана з валізою, у якій лежали сарафани і купальники, з’явилася на порозі батьківської хати, Ніна Андріївна більше здивувалася, ніж зраділа.

Вона мріяла про щастя для своїх дівчат. І хоч Кіра рідко бачила чоловіка, який батрачив на заводі у Чехії, в розумінні Ніни Андріївни була щасливою жінкою. Мала чоловіка, доньку, незабаром матиме й хату (слава Богу, зять роботящий), а от Діана…

Це її головний біль і щоденний клопіт. Мозок Ніни Андріївни постійно був зайнятий питанням, як влаштувати щастя дочки. Вона перебирала варіанти, пригадувала всіх достойних чоловіків їхнього містечка і все не могла визначити кандидата. До минулого вечора. Тобто майже ранку, коли великий чорний джип зашурхотів гравієм перед брамою.

Ніна Андріївна прокинулася від спраги й, накинувши халат, за звичкою підійшла до вікна. Передсвітанкова тиша була крихкою, майже прозорою, тож шум мотора й різке хлопання дверцят прозвучали надто голосно. Вона насторожилася і, вдивившись у темряву, відразу впізнала машину Шинкаренка.

Серце неприємно стиснулося.

Ще більше здивування викликало те, що з авто вийшла Діана. Павло обійшов машину, галантно подав їй руку, а на прощання нахилився й поцілував у щоку. У цьому жесті було щось надто доросле, надто впевнене — таке, що не вкладалося в Ніни Андріївни уявлення про безпечні чоловічі наміри щодо її доньки.

Збентежено хмикнувши, вона різко відступила від вікна й поспішила назад до ліжка, ніби боялася, що її можуть помітити.

Та сон більше не приходив.

Вона крутилася з боку на бік, ковдра здавалася важкою, а думки — надто гучними. Побачене не давало спокою. Пашку вона не любила давно. Ще з тих часів, коли Діана, зовсім юна, повернулася додому в сльозах, стискаючи в руках розірвану нову куртку. Тоді донька нічого толком не пояснила, а Ніна Андріївна й не наполягала — материнське серце й так усе зрозуміло відчуло. Вона не пробачила йому ні тієї сцени, ні приниження, ні зіпсованої речі, купленої з таким старанням.

З роками до старих рахунків додалися нові. Люди говорили різне — і Ніна Андріївна слухала, хоч і не любила пліток. Казали, що Шинкаренко заробляє гроші нечесно, що тисне на людей, змушує продавати паї за безцінь, а з тими, хто не погоджується, не церемониться. Обман, залякування, навіть фізична розправа — все це звучало страшно й надто реалістично для маленького містечка, де всі всіх знають.

Вона зітхнула й заплющила очі.

Ні. Цей чоловік не мав знову з’являтися в житті її доньки.

Звісно, відкрито про це ніхто не говорив. У містечку такі речі не обговорюють уголос — їх шепочуть попід тинами, крадькома, озираючись. Бояться. Не так давно гримнула історія з головою сусіднього села, і вона швидко всім нагадала: з Шинкаренком краще не зв’язуватися. Краще промовчати. Краще зробити вигляд, що нічого не знаєш.

І Діанці заборонити. Обов’язково заборонити.

Ніна Андріївна зітхнула, але думка, всупереч волі, ковзнула вбік. А втім… партія ж непогана. Із худосочного шмаркача Павло виріс у видного чоловіка. Впевненого, доглянутого, з грошима. Такими, що й не сховаєш. На мить вона навіть уявила, як би позеленіли від заздрощів сусіди, якби Шинкаренко став їй зятем. Які погляди, які півнатяки, які солодкі усмішки…

Та думка ця викликала не радість, а гіркий присмак. Ніна Андріївна рішуче відкинула її.

Не в грошах щастя. Особливо тоді, коли ті гроші заляпані брудом, перемішаним із кров’ю.

Тим часом Діана навшпиньках прокралася до своєї кімнати, намагаючись не рипнути жодною дошкою. Колись вони ділили цю кімнату з Кірою — тісно, галасливо, весело. Згодом батько зробив невелику прибудову, збільшивши площу будинку, і в кожної з дівчат з’явився власний простір. Тоді вони стрибали від радості, уявляючи, як нарешті матимуть тишу й повну свободу.

Спершу Діана справді не могла натішитися цією тишею і простором. Та дуже швидко виявилося, що стіни не замінюють близькості. Дівчата знову й знову збиралися в «старій» кімнаті — розмовляли до півночі, сміялися, ділилися секретами. Кіра навіть кинула матрац на підлогу й час від часу ночувала там, наче боялася остаточно розірвати невидиму нитку їхнього дитинства.

Батько сварився:
— Навіщо я ото строїв? Щоб ти по підлозі, як собака, качалася?