Глава 8

Минуле раз у раз наздоганяло Діану, хоч як вона намагалася тримати його на безпечній відстані. Старі імена спливали в пам’яті несподівано, обличчя з минулих років виринали серед зовсім інших турбот, а випадкові зустрічі змушували замислюватися над тим, що, здавалося, давно втратило значення. Вона ловила себе на дивному відчутті: ніби життя знову підсовує ті самі декорації, змінюючи лише освітлення.

Коли Павло запропонував зустрітися з однокласниками, Діана вагалася. Вона надто добре знала, чим зазвичай закінчуються такі «теплі вечори спогадів»: взаємним вихвалянням, напускною успішністю і надмірною відвертістю під градусом. Саме тому роками чемно відмовлялася, знаходячи сотні переконливих причин не приходити.

Та цього разу чомусь здалася. Можливо, хотілося поставити крапку в історіях, які досі тихо шурхотіли на задвірках пам’яті. Або просто довести собі, що минуле більше не має над нею влади.

Даремно вона запропонувала йому випити. І про що вона тільки думала? Стільки разів Діана уникала хмільного зборища під благопристойною вивіскою зустрічі колишніх однокласників — і жодного разу не шкодувала. А тут добровільно прийшла на цей ярмарок марнославства і майже одразу зрозуміла, що це була помилка.

Бар був сповнений ще молодих людей напідпитку. Павло подбав, щоб заклад закрили на спецобслуговування — лише свої. Діана мимоволі розглядала знайомі обличчя. Наталка Задніпрянська помахала рукою, і Діана не без подиву відзначила її граційну фігуру. Наталка належала до тих жінок, які вміють виглядати бездоганно за будь-яких обставин. Вона голосно сміялася, схопивши під руку Вадіка Зотова.

Вадік був середнього зросту, зі світлою коротко стриженою потилицею; під темною сорочкою вже вимальовувалося черевце. Діану кольнув легкий укол розчарування — час безжальний. Колись Вадік розбивав жіночі серця десятками, тепер це був непримітний чоловік середнього віку. Вона одразу ж докорила собі за ці думки: хіба зовнішність має значення, якщо він хороша людина й добрий сім’янин?

Усі вони здавалися їй старшокласниками, які закинули наплічники вдома й вирішили відірватися після тижня нудних уроків і домашніх завдань. Дівчата верещали біля шинквасу, намагаючись перекричати музику. Паша метушився між компаніями, намагаючись відволікти хлопців від розмов про роботу й згуртувати колишній 11-Б за великим накритим столом. Його напружене, зосереджене обличчя видавало досаду: він планував затишне спілкування, а натомість отримав суцільний бедлам.

Діана повільно сьорбала вино — голова починала нити, ноги гули після довгої прогулянки вгору схилом. І взагалі — що вона тут робить? Вона й забула, наскільки вони всі різні. Колись дружні, тепер — роз’єднані роками, інтересами й життями. Дорослі люди, які намагаються бодай на один вечір забути про власні проблеми. Багатьом це вдавалося. Чому ж тоді Діана раз у раз поглядала на телефон і мріяла піти додому, просто лягти в ліжко й заснути?

На початку вечора її настрій був майже піднесений. Паша жартував без упину, розповідав, як минулого тижня перевершив усіх на полюванні, як поділився здобиччю з менш удачливими товаришами, згадував піратську вечірку, яку влаштував торік і куди запросив увесь клас.

Та ейфорія швидко минула. Під кінець вечора Діана несподівано засумувала за своїм звичним життям: за спонтанними вечерями на даху висотки, за нічними катаннями на мотоциклі, за піцою біля телевізора. За всім тим, що пов’язувало її з Богданом.

Вона зробила великий ковток вина. Богдан часто водив її в подібні місця. Він знав усі найкращі бари Києва — маленькі, стильні, з приглушеним світлом, де вони сиділи одне навпроти одного і розмовляли так легко, ніби світ навколо зникав. Їхні розмови ніколи не спотикалися.

Паша кидав на Діану винуваті погляди з дальнього кутка бару, де сперечався з Олегом Супруненком. Розмова велася на підвищених тонах, але музика й загальний гамір заважали розібрати слова. Діані набридли жіночі балачки про дітей і чоловіків. Вона вже вирішила попрощатися й піти, та чоловіки так розпалилися, що перекрикували навіть «Скрябіна»…

— Досить грати в ігри, Шинкар, — лютився Олег. — Ти чудово знаєш, про що я. Твій бізнес уже половині села поперек горла. Зав’язуй з цим.

— А то що? — у голосі Павла з’явилися зухвалі нотки, яких Діана досі не чула.

— Можливо, не зараз, але й на тебе знайдуть управу. Та задумайся на хвильку, якої шкоди ти завдаєш громаді.

— Якби ти не артачився, ми б обоє були в шоколаді. Ти лише уяви собі прибутки, які ми могли б отримати, якби об’єднали наші ресурси та таланти, а не постійно підривали одне одного. Крім того, ми уникнемо будь-яких юридичних наслідків, які можуть виникнути, якщо стане відомо про наші оборудки.

— Тобто ти визнаєш, що порушуєш закон?

— Я просто констатую факти. Ми обидва знаємо, як працює наш бізнес. Це не питання провини, а питання пошуку шляху вперед.

Діана насторожилася. Хотіла дослухати розмову до кінця. Звинувачення Олега були серйозними, але Паша помітив її. Вираз його обличчя миттю змінився. Злобна гримаса перетворилася на улесливу посмішку. Він змінив тон, невдоволений тим, що дівчина, до якої вирішив позалицятися, стала свідком спору.

— Давай так. Знайдемо кращий час і місце для обговорення робочих моментів. Поки що будемо співпрацювати в певних сферах, де це має сенс. Якщо все-таки наважишся, можемо створити взаємовигідну домовленість, яка забезпечить наш успіх.

По хмурому обличчю Олега Діана зрозуміла, що раптова зміна поведінки Павла не сподобалася йому. Та він вирішив закінчити розмову. Можливо, завадила Діана. Можливо, скінчилися аргументи.

Павло винувато посміхався і колупав великим пальцем ґудзик на сорочці.

— Вибач, що покинув тебе. Робочі моменти.

— Я розумію. Ти не повинен мене няньчити, — холодний тон дівчини не залишав сумнівів: ще й як повинен був.

— Я зараз викличу таксі і відвезу тебе додому. А завтра ми поговоримо. Окей?