Глава 7

На вихідних різко потепліло, та злий вітер кидав під ноги шурхотливе багряне листя, ніби навмисне нагадуючи: це тепло — обман. Сонце тішило запізнілою чарівністю, зігрівало плечі, а вже за мить холодний подих зими пробирався під комір. Юра намагався не піддаватися цій красі. Вона манила хибною надією — так само, як і багато речей у його житті останнім часом.

Він повертався додому після важкої п’ятниці. Зранку — чотири спроби зв’язатися з власником нового торговельного центру. Чотири короткі гудки, чотири ввічливі відмовки секретарки і жодного конкретного слова від Вольського. Здавалося, той навмисне уникав зустрічі. Низка дрібних невдач складалася у тривожний ланцюг і починала дратувати. Звичка не панікувати й вирішувати проблеми з холодною головою зрадливо давала тріщину, поступаючись липкому страху.

Якщо і це замовлення зірветься, доведеться згадувати, чого його вчили в університеті. Юра гірко посміхнувся, згадавши, як засинав на лекціях після нічної зміни на автозаправці — із запахом бензину в волоссі й кавою з пластикового стаканчика замість сніданку. Невже знову туди? До нескінченних змін, розбитих ночей і життя від зарплати до зарплати? Ось так він і зароблятиме на хліб, якщо не станеться диво.

Він саме звертав на проспект, коли задзвонив телефон. На екрані висвітилося ім’я: Тетяна. Юрій скривився і стиснув кермо міцніше. Розмовляти з дружиною не хотілося. Він і так знав, що почує. Кожна їхня розмова давно зводилася до одного й того самого.

Гроші. Рахунки. Претензії.

Він зітхнув і таки відповів.

— Як Ліза? — спитав утомлено.

Дочка була єдиним, що ще тримало його на цьому тонкому, майже прозорому зв’язку, змушувало не кидати слухавку і не відгороджуватися остаточно. Єдиною причиною продовжувати говорити, коли здавалося, що сказати вже нічого.

— Вона геть закинула навчання, — невпевнено почала Таня. — Ти б поговорив із нею.

— Поговорю, — коротко відповів Юра.

А про себе вкотре вилаявся. Він знав: справа не в небажанні вчитися. У дитини банально не вистачає сил. Таня завантажила Лізу гуртками та репетиторами так щільно, що часу на сон залишалося менше, ніж на дорогу між заняттями. Взяти хоча б бальні танці. Тричі на тиждень по дві години — муштра, як у балетній школі. Так, колектив отримав звання зразкового. Так, вони їздили за кордон із концертами. Але ж вона дитина. Їй би бігати двором, лазити по деревах, сміятися до хрипоти, а не вчитися тримати спину й посміхатися через силу.

Юра провів рукою по обличчю, ніби стираючи втому. Він так рідко бачив дочку, що не знав, чим вона живе, що їй подобається, про що вона мріє. Навіть подарунок на день народження обирала Таня. Його участь у житті дитини зводилася до сухих переказів на картку.

— Коли ти приїдеш? — тихо спитала Таня.

— Не знаю, — різко відповів він і відчув, як піднімається роздратування. — Чомусь раніше ти не надто сумувала за мною.

— Припини, — у її голосі з’явилася втома. — Я вже вибачилася. Мені шкода, що так сталося. Що ще я маю зробити?

Юра стиснув щелепи. Відповідати не хотілося. Він не збирався знову прокручувати те саме коло звинувачень.

— Я буду в місті по справах, — сухо сказав він, проігнорувавши питання. — Заїду побачитися з дочкою. Близько п’ятої. Будьте вдома.

Він вимкнув зв’язок і ще кілька секунд дивився на темний екран телефону, ніби сподіваючись, що там з’явиться щось важливе. Або хоч якась підказка, як не втратити те, що вже майже вислизнуло з рук.

Він зупинив авто і вийшов, підставляючи обличчя прохолодному вітру.
На лавочках обіймалися парочки. Юра старанно відводив очі. Колись прояв чужих почуттів викликав у нього передчуття насолоди. Тепер усе змінилося. Вигляд щасливих закоханих викликав роздратування, що межувало зі злістю. Він чув слова, які хлопці шепотіли на вуха своїм подругам, і цинічно посміхався: знав — це ненадовго. Дуже скоро прекрасна принцеса покаже своє істинне обличчя…

Його друзі спершу сприймали це за жарт. Потім, дізнавшись причину перетворення веселого, товариського хлопця на мовчазного скептика, почали жаліти.
Юра помічав ці співчутливі погляди — затримані трохи довше, ніж треба, надто обережні слова, паузи, наповнені незручністю. І від цього йому ставало ще огидніше. Жалість, навіть дружня, принижувала. Вона роз’їдала зсередини сильніше за злість.

Поступово він віддалився від друзів, замкнувся в собі й залишив лише сухі, суто ділові контакти. Без зайвих розмов, без спроб зазирнути в душу. І дуже швидко зрозумів: такий формат спілкування влаштовує його значно більше.
Він нікому не мусив виливати душу, вислуховувати поради, пояснювати очевидне, співпереживати чужим проблемам. Не мусив бути «зручним». Самотність виявилася не порожнечею, а простором — холодним, але контрольованим.

Коли розраховуєш лише на себе, ти нікому нічого не винен.
Залишилися бізнес-партнери. А друзі-приятелі розчинилися, мов ранковий туман, не залишивши по собі навіть сліду.

Колись ця внутрішня порожнеча ледь не згубила його.
Того вечора він був п’яний. Не весело — глухо, зло п’яний. Блукав вулицями, заходив у найтемніші закутки району, в ті злачні місця, які тверезий оминав би десятою дорогою. У нього чухалися кулаки. Він шукав когось — не конкретну людину, а привід. Хотів, щоб біль нарешті знайшов вихід.

— Красуне, сигаретку не позичиш?

Гнусавий, нетверезий голос розрізав повітря.
Юра напружився миттєво — як тер’єр на полюванні. Навіть вигадувати нічого не доведеться: негідник сам наривається.

Він вийшов із тіні залізного гаража під тьмяне світло брудного ліхтаря. Їх було троє. Один смикав дівчину за ремінець сумки, двоє стояли трохи осторонь, спостерігаючи, напівбайдуже, напіввесело. Дівчина заклякла від страху, мов статуя, — ні крику, ні руху, лише широко розплющені очі.

— Паління шкодить здоров’ю, — хрипко сказав Юра з-під каптура.

Його голос звучав не голосно — і саме тому загрозливо.