Глава 7

На вихідних стало значно тепліше, але злий вітер кидав під ноги шурхотливе багряне листя, сонце оманливо тішило запізнілою чарівністю. Юра намагався не піддаватися оманливій красі, бо поманить хибною надією, зігріє, а потім приголомшить крижаним подихом зими.

Юра повертався додому після важкої п'ятниці. Вранці – чотири спроби зв’язатися з власником нового торгівельного центру, але Вольський, здавалося, уникав зустрічі з ним. Низка невдач починала дратувати. Звичка не панікувати і вирішувати проблеми з холодною головою зрадливо поступалася місцем липкому страху. Якщо і це замовлення зірветься, йому доведеться згадувати, чому він навчився в університеті. Юра гірко посміхнувся, згадавши, як спав на лекціях після нічної зміни на автозаправці. Ось цим йому і доведеться заробляти на життя, якщо не станеться диво.

Він звернув на проспект, коли зателефонувала Тетяна. Юрій скривився. Розмовляти з дружиною бажання не було. Тим паче, знав, що вона скаже. Кожен раз одне й те саме: гроші. 

— Як Ліза? — спитав утомлено. Дочка — едине, що міцно тримало його і змушувало продовжувати спілкуватися з дружиною.

— Вона геть закинула навчання. Ти б поговорив з нею, — невпевнено попросила Таня.

— Поговорю, — погодився Юра. А про себе вкотре вилаявся. В дитини на навчання банально не вистачає сил. Дружина завантажила її під зав’язку гуртками та репетиторами так, що часу на сон ледь вистачає. Взяти хоча б заняття бальними танцями. Тричі на тиждень по дві години дітей муштрують, як в балетній школі. Правда, колектив отримав звання зразкового. Часто їздять закордон з концертами, але вони ж діти. Їм бігати треба, гратися в ляльки чи чим там зараз сучасні дівчата бавляться?

Юра провів рукою по обличчю. Він так рідко бачить дочку, що не знає, чим вона цікавиться. Навіть подарунок на день народження обирає Таня. Він лише скидає на картку гроші.

— Коли ти приїдеш? 

— Не знаю, - він відчув роздратування. – Чомусь раніше ти не надто сумувала за мною.

— Припини. Я вже вибачилася. Мені шкода, що так сталося. Що ще я маю зробити?

— Я буду в місті по справах. Заїду побачитися з дочкою, — проігнорував питання дружини Юра. — Близько п’ятої. Будьте вдома.

 Він зупинив авто і вийшов, підставляючи обличчя прохолодному вітру.
На лавочках обіймалися парочки. Юра старанно відводив очі. Колись прояв чужих почуттів викликав в нього передчуття насолоди. Тепер усе змінилося. Вигляд щасливих закоханих викликав роздратування, що межує зі злістю. Він чув слова, що хлопці шепотіли на вушка своїм подругам, і цинічно посміхався: знав, це не надовго. Дуже скоро прекрасна принцеса покаже своє істинне обличчя… Його друзі спочатку сприймали це за жарт, потім, дізнавшись причину перетворення веселого товариського хлопця на зануду і скептика, почали жаліти.

Юра помічав співчутливі погляди, і від цього йому ставало ще огидніше. Жалість, навіть дружня, була принизлива. Поступово він віддалився від друзів, замкнувся у собі і став підтримувати з оточуючими суто ділові стосунки. Незабаром зрозумів, що новий рівень спілкування влаштовує його набагато більше. Він нікому не повинен був виливати душу, вислуховувати поради, пояснювати, допомагати, співпереживати. Виявилося, що у самотності є переваги.

 Розраховуючи на себе, ти нікому не зобов'язаний. Залишилися бізнес- партнери, а друзі-приятелі зникли, як ранковий туман. 

Колись уже порожнеча в душі ледь не згубила його. У той день він п’яний блукав вулицями у пошуках пригод. Заходив у найтемніші закутки району, у ті злачні місця, які тверезий обходив би десятою дорогою. У нього чухалися кулаки, він шукав, того, хто позбавив би його нав’язливого свербіння. 

— Красуне, сигаретку не позичеш? 

Юра почув гнусавий нетверезий голос і зробив стійку, як тер’єр на полюванні. Тут і привід не доведеться придумувати — негідник сам наривається. Він вийшов із тіні залізного гаража під тьмяне світло брудного ліхтаря. Їх було троє. Один смикав дівчину за ручку сумки, двоє стояли поодаль. Дівчина заклякла від страху, не видавала ні звуку.

— Паління шкодить здоров’ю, — Юрин хрипкий голос з-під каптура звучав загрозливо. Він рішучо насувався на покидьків, що не випускали дівчину, взявши її в коло. Навряд чи він реально оцінював можливості. Один проти трьох — явно не рівна розстановка сил, та йому було байдуже. Навіть хотів, щоб його відгупали до втрати свідомості. Щоб почалися провали в пам’яті, щоб не думати і не згадувати. Ніколи.

— А ти шо, дохтор? — гнусавий, здавалося, був найсміливіший, але і він слідом за друзями відступив назад, побачивши налиті кров’ю очі і розбиті кулаки Юри.

— Чого ж ви, дівчино, гуляєте в недозволених місцях?

Юра присів на бровку і обхопив голову руками. Хміль почав вивітрюватися, а з ним і сили, що привели його сюди з іншого кінця міста.

– Вам зле? Викликати швидку?

Дівчина підбігла до свого рятівника і приклала хустку до розсіченої брови. Хулігани тікали так швидко, що вона нічого не встигла зрозуміти. І хоч вигляд у хлопця, що сидив на землі, був так собі, вона відчула, що його боятися не треба.

Він підняв голову з колін, і на мить завмер, відчувши, як щось тьохнуло в грудях і на мить йому стало важко дихати.

Перед ним стояла дівчина в джинсовій курточці, короткій світлій спідничці та високих чобітках. Вітер тріпав руді локони. Дівчина морщила кирпатий носик і стурбовано зазирала йому в обличчя. Вона була трохи схожа на його Женьку, ту, яку він сьогодні намагався забути.