Глава 5

Діана не відразу помітила присутність когось, хто стояв над нею. З рішучим зусиллям вона підняла голову й спрямував погляд угору. Очі вже звикли до тьмяного освітлення, що дозволило швидко розрізнити обриси сестри, закутаної в теплий плед.

Діана спробувала поворушитися. Ноги і руки були важкі, наче кам’яні. Слив’янка все-таки перемогла «заморське пійло». Сперечатися з батьком, який перед вечерею зняв пробу з цьогорічної партії, було марно. Розігрітий градусом наливки, він сміявся, жартував з мамою і щиро радів, що Діана завітала до них. Ще й на цілу відпустку.

— Таку подію треба відсвяткувати. А що? Маю право, — поставив руки в боки на мамину спробу його вгамувати.

Зрештою мама махнула рукою і відчепилася від нього, дозволивши радіти на всю катушку. Кіра, на правах молодої матері, алкоголю не вживала. Довелося за всіх віддуватися Діані. Тепер у неї страшенно гуділа голова, і кожен рух давався з трудом.

— Тобі pkt?

Діана промовчала. Губи заніміли, язик одеревенів. Та й це «pkt» — яке воно слабке та блякле. Воно навіть наполовину не висловлювало те, що насправді вона відчувала.

Не дочекавшись відповіді, Кіра зітхнула і сіла біля сестри на старому рипучому дивані. Маленькими Діана з Кірою використовували його замість батута. Пружини батькові довелося поміняти, та це диван не врятувало. Він видавав моторошний скрип, особливо жахливо його було чути вночі.

— Ну що сталося? Говори, — Кіра взяла Діанину руку і легенько стиснула.

Діана похитала головою.

— Ти зрадниця, — промимрила Діана, потерши затерплими пальцями очі. — Ти ж знаєш, що я терпіти не можу ту слив’янку. Вона на мене діє, як снодійне. Після ковтка можу спати добу.

— От і відсипайся. Ти ж у відпустці.

— Та я вже виспалася. Що мама? Допит уже був?

— Угу. Вона не така наївна, як батько. Не повірила, що в тебе прокинулася туга за рідним містом аж настільки, що ти вирішила провести тут відпустку.

— Так. Її не обдуриш.

— Нікому не вдавалося. Пам’ятаєш, Шинкаренко на спір намагався її надути?

Діана засміялася, пригадавши Павла, що кукурікав на даху школи, поки двірник дядя Жора не пригрозив зігнати його звідти граблями.

— А я його сьогодні зустріла в «Столиці». Такий важний став. Модна зачіска, брендові шмотки. І окуляри більше не носить, — Діана сіла і обперлася спиною об стіну.

— Так. Тільки він більше не Шинкар, — погодилася Кіра. — Тепер він Тато. І не дай Боже, хтось пригадає той виступ на даху школи. Ой, не заздрю я йому.

— Може, прогуляємося? Все одно вже не засну, — потягнулася під ковдрою Діана. — Мама подивиться за Марусею?

— Маруся вже спить, — у кімнату зазирнула мама. Її усміхнені очі іскрилися теплотою. Вона теж раділа, що блудна дочка повернулася додому. — Тепер до ранку не прокинеться. Ідіть погуляйте.

Діані хотілося вийти подихати повітрям. Вона витягнула із шафи старий светр. Той, що вдягала у восьмому класі. Мамина подруга привезла цей светр із Польщі. Як Діана його любила! Носила, не знімаючи. А він і досі, як новий. Хіба що на ліктях трохи протерся.

Дівчина просунула голову у м’яку горловину і ніби опинилася в дитинстві. У ті часи, коли вони з сестрою наввипередки бігли до святкового різдвяного столу, щоб порахувати, скільки страв мама поставила цього разу. І хоч кожного року страв було рівно дванадцять, вони поспішали перевірити і кожного разу раділи. З цих дрібничок і складається сімейний затишок, якого так прагнула і так боялася Діана.

Сестри зійшли з ґанку і вийшли за хвіртку, тримаючись за руки. Тепла Кірина рука заспокоювала Діану, вгамовувала хвилювання, яке не знати чому накрило дівчину по приїзді.

Від батьківського будинку до центру було п’ятнадцять хвилин тихим ходом. Дівчата мовчали, думаючи кожна про своє. Мало-помалу у вечірню тишу почали проникати звуки, що заважали неспішному плину думок. По широкому проспекту ганяли машини, на лавочках у сквері гиготіла молодь. Біля «Бурштину» юрмився натовп.

Діана не любила цей заклад. У дитинстві мама наказувала оминати його десятою дорогою, і тоді це здавалося безглуздим перестрахуванням. Та з роками Діана зрозуміла, що материнська інтуїція рідко помиляється. Під сяючою, занадто яскравою для цього занедбаного проспекту вивіскою любили збиратися крутелики міста й навколишніх сіл — ті, хто вважав гучність і нахабство синонімами сили.

Атмосфера клубу приваблювала людей, яким було байдуже до чужих кордонів і суспільної думки. Тут багато пили, голосно сміялися і так само голосно з’ясовували стосунки. Часто за темним рогом чулися схлипи, зойки або характерний тупіт бійки, але під жовтими стінами «Бурштину» ніколи не спалахували поліцейські мигалки. Заклад жив за власними правилами — негласними, але непорушними.

— Е, дівулі! Куди так поспішаємо? — пролунало з-за спини, і в голосі вже бринів п’яний виклик. — Розважитися не хочете?

Дівчата інстинктивно прискорили крок, намагаючись якнайшвидше минути цю небезпечну ділянку, та молодики були надто напідпитку й надто нудьгували, щоб просто відпустити здобич. Сміх за спинами став гучнішим. Один із них відірвався від гурту і, похитуючись, зробив крок уперед, явно збираючись перегородити їм дорогу.

Та не встиг.

— Не треба геройства, Гено, — пролунав інший голос, тверезіший і значно холодніший. — Це хороші дівчатка. Ти пошукай собі когось простішого.

Хлопець зупинився, ніби врізався в невидиму стіну

— Та відпусти, Шинкар, — пробурмотів він уже значно тихіше, відступаючи назад. — Я все поняв.

Рішучість сповзла з горе-залицяльника, як мильна піна. Він потирав руку, запопадливо посміхаючись.

Кіра з Діаною полегшено видихнули і повернулися, щоб подякувати рятівнику. Голос здавався знайомим, але у темряві важко було розгледіти обличчя.

— Дякую, Павлушо, — Кіра перша впізнала Шинкаренка. Хоч і не любила його, та зараз була йому щиро вдячна за допомогу.

— Вибачте цих ідіотів, — Павло підійшов ближче, і в світлі ліхтаря було видно, що він радий несподіваній зустрічі. — Вирішили прогулятися?