Глава 5

Діана не відразу помітила присутність когось, хто стояв над нею. З рішучим зусиллям вона підняв голову й спрямував погляд угору. Очі вже звикли до тьмяного освітлення, що дозволило швидко розрізнити обриси сестри, закутаної в теплий плед. 

Діана спробувала поворушитися. Ноги і руки були важкі, начі кам’яні. Слив’янка все-таки перемогла “заморське пійло”. Сперечатися з батьком, який перед вечерею зняв пробу з цьогорічної партії, було марним. Розігрітий градусом наливки, він сміявся, жартував з мами і щиро радів, що Діана завітала до них. Ще й на цілу відпустку.

— Таку подію треба відсвяткувати. А що? Маю право, — поставив руки в боки на мамину спробу його вгамувати.

Зрештою мама махнула рукою і відчепилпся від нього, дозволивши радіти на всю катушку. Кіра, на правах молодої матері, алкоголю не вживала. Довелося за всіх віддуватися Діані. Тепер в нех страшенно гуділа голова і кожен рух давався з трудом.

— Тобі погано?

Діана промовчала. Губи заніміли, язик одеревенів.  Та й це «погано» – яке воно слабке та блякле. Воно навіть наполовину не висловлювало те, що насправді вона відчувала.

Не дочекавшись відповіді, Кіра зітхнула і сіла біля сестри на старому рипучому дивані. Маленькими Діана з Кірою використовували його замість батута. Пружини батькові довелося поміняти, та це диван не врятувало. Він видавав моторошний скрип, особливо жахливо його було чути вночі.

– Ну що сталося? Говори, - Кіра взяла Діанину руку і легенько стиснула.

Діана похитала головою.

— Ти зрадниця, — промимрила Діана, потерши затерплими пальцями очі. -- Ти же знаєш, що я терпіти не можу ту слив’янку. Вона на мене діє, як снодійне. Після ковтка можу спати добу. 

— От і відсипайся. Ти ж у відпустці.

— Та я уже виспалася. Що мама? Допит уже був?

— Угу. Вона не така наївна, як батько. Не повірила, що в тебе прокинулася туга за рідним містом аж настільки, що ти вирішила провести тут відпустку.

— Так. Її не обдуриш.

— Нікому не вдавалося. Пам’ятаєш, Шинкаренко на спір намагався її надути.

Діана засміялася, пригадавши Павла, що кукурікав на даху школи, поки двірник дядя Жора не пригрозив зігнати його звідти граблями.

— А я його сьогодні зустріла в “Столиці”. Такий важний став. Модна зачіска, брендові шмотки. І окуляри більше не носить, — Діана сіла і обперлася спиною об стіну.

— Так. Тільки він більше не Шинкар, — погодилася Кіра. Тепер він тато. І не дай боже, хтось пригадає той виступ на даху школи. Ой не заздрю я йому.

— Може, прогуляємося? Все одно вже не засну, — потягнулася під ковдрою Діана. — Мама подивиться за Марусею?

— Маруся вже спить, — в кімнату зазирнула мама. Її усміхнені очі іскрилися теплотою. Вона теж раділа, що блудна дочка повернулася додому. — Тепер до ранку не прокинеться. Ідіть погуляйте.

Діані хотілося вийти подихати повітрям. Вона витягнула із шафи старий светр. Той, що вдягала у восьмому класі. Мамина подруга привезла цей светр із Польщі. Як Діана його любила! Носила не знімаючи. А він і досі, як новий. Хіба що на ліктях трохи протерся. 

Дівчина просунула голову у м’яку горловину і ніби опинилася в дитинстві. У ті часи, коли вони з сестрою наввипередки бігли до святкового Різдвяного столу, щоб порахувати, скільки страв мама поставила цього разу. І хоч кожного року страв було рівно дванадцять, вони поспішали перевірити і кожного разу раділи. З цих дрібничок і складається сімейний затишок, якого так прагнула і так боялася Діана.

Сестри зійшли з ганку і вийшли за хвіртку, тримаючись за руки. Тепла Кірина рука заспокоювала Діану, вгамовувала хвилювання, яке не знати чому накрило дівчину по приїзді. 

Від батьківського будинку до центра було п’ятнадцять хвилин тихим ходом. Дівчата мовчали, думаючи кожна про своє. Мало-помалу у вечірню тишу почали проникати звуки, що заважали неспішному плину думок. По широкому проспекту ганяли машини, на лавочках у сквері гиготіла молодь. Біля “Бурштина” юрмився натовп. Діана не любила цей заклад. В дитинстві мама наказувала оминати його десятою дорогою. Коли Діана подорослішала, зрозуміла чому. Під сяючою вивіскою любили збиратися крутелики міста і ближніх сіл. Атмосфера клубу подобалася тим, хто любить випити і не надто переймається суспільною думкою. Часто за темним рогом чулися схлипи і характерні звуки бійки, та ніколи ніхто не бачив під жовтими стінами поліцейських мигалок. 

— Е, дівулі! Куди так поспішаємо? Розважитися не хочете?

Дівчата прискорилися, щоб швидше минути небезпечну ділянку, та молодики були сильно на підпитку і жадали розваг. Один із них відійшов від гурту з наміром перегородити дівчатам дорогу та, зробивши крок, зупинився. 

— Не треба геройства, Гено. Це хороші дівчатка. Ти пошукай собі когось простішого.

— Та відпусти, Шинкар, я все поняв. 

Рішучість сповзла з горе-залицяльника, як мильна піна. Він потирав руку, запопадливо посміхаючись.

Кіра з Діаною полегшено видихнули і повернулися, щоб подякувати рятівнику. Голос здавався знайомим, але у темряві важко було розгледіти обличчя.

— Дякую, Павлушо, — Кіра перша впізнала Шинкаренка. Хоч не любила його, та зараз була йому щиро вдячна за допомогу. Вона не боялася ходити вулицями рідного містечка і година була не пізня, та з п’яними краще не мати справи, тож допомога була не зайва.

— Вибачте цих ідіотів, — Павло підійшов ближче і в світлі ліхтаря було видно, що він радий несподіваній зустрічі. — Вирішили прогулятися?

— Так, щось не могла заснути, — посміхнулася Діана. Їй зовсім не хотілося стояти під ліхтарем, наче лялька у вітрині, а піти було б не ввічливо. 

— Так ще не час спати. Ходімо вип’ємо, потанцюємо. Відмітимо зустріч.

Павло заклично махнув рукою убік жовтогарячої вивіски. Двері бара відчинялися, пропускаючи гостей у царину гучної музики, дорогого алкоголюі розваг до світанку.

— Ні, Маруся може прокинутися. Нам час повертатися, — Кіра потягнула сестру за руку, сподіваючись, що згадка про дитину відіб’є у Шинкаренка охоту до нічних розваг.