Глава 4

Діана така стомлена, що ладна була заснути прямо за кермом авто.  Дякувати Богові наступні  десять днів можна відпочивати.  Тіло розвалюється, а мозок ось-ось вибухне від виру думок.  Професійна фотокамера, яка, здавалося, приросла до рук, валяється на пасажирському сидінні. Давня звичка тримати її завжди під рукою, хоч від одного погляду на неї до горла підкатує нудота.  Для обивателя робота фотографа в глянцевому журналі — суцільне свято. Насправді — пекельний труд. Довгождана відпустка має стати порятунком для стомленого тіла і провітрити завжди зайняту пошуком креативних ідей голову.

Коли Діана прийняла рішення осісти в столиці, знала, що буде скандал. Батьки про переїзд нічого не хотіли чути, і кожна розмова на цю тему закінчувалася маминими сльозами і гучним хряцанням дверей у татову кімнату.  Тому Діана довго не наважувалася розповісти батькам, що внесла перший платіж за квартиру. Сумма була величезна, але не така, яку б Діана не подужала. Та працювати довелося чи не удвічі більше. Додому вона їздила все рідше, хапалася за будь-який підробіток, крім основної роботи, щоб зводити кінці з кінцями і оплачувати численні фахові  курси. 
Про плани Діани знала лише Кіра. Без сестриної підтримки навряд чи б Діана впоралася з фізичним і моральним навантаженням. Кіра відволікала увагу батьків, коли вже надто активно починали цікавитися планами старшої дочки, загладжувала гострі кути і готувала грунт для неминучої серйозної розмови.
Та попри всі недоліки, батькі в Діани були чудові. Вона дуже любила свою сім’ю і раділа  незапланованій поїздці до рідного міста. 
Шкода, що хвилини щастя будуть затьмарені. Несподіване розчарування,  заскочило Діану зненацька.  Не дарма вона стільки років уникала серйозних стосунків. Не впускала в своє серце жодного красеня з тих, що їх повно в блискучих від кахлів і хрому офісах.  Начебто і не велике горе. Чому ж тоді вона годинами дивиться  на чорний екран смартфона, сподіваючись, що на ньому висвітиться його ім’я?  Але нічого не відбувається. 

Лише четверта година, а на місто опустилися сутінки.  Цього тижня взагалі було мало  світла. 
Дзеркало заднього виду нагадує, що треба купити краплі та записатися на уколи краси. Очі почервоніли, а зморшка між  бровами стала непристойно глибока. 
— Скільки ще ми будемо стояти на цьому світлофорі? — вголос промовила Діана. Вона часто говорила сама до себе. Звикла бути в оточенні людей і не любила тишу.
Діана міцніше обхопила кермо обома руками і почала підспівувати Ріані.  З машини попереду на неї дивився великий кудлатий пес. Він  поставив лапи на сидінні і висолопив язика. 
“Давай, рухайся”,— подумки каже водію кудлатого пса, який забув, що він на жвавому проспекті, а не під боком дружини. 
Автівка чихнула, здригнулася і нарешті поїхала. Пес радісно застрибав по сидінню.

Минулого літа місцева влада поклала новенький асфальт, тож час в дорозі пролетів швидко. В улюбленому плейлисті залишилася одна пісня, коли вишиваний рушник на стелі з написом “Вітаємо у Переяслав-Хмельницькому районі” привітно помахав китицями.  

Покриті темрявою і тишею поля залишилися позаду. Яскраво освітлені вулиці посміхалися вітринами, наповнювалися гамірним натовпом і гуркотом машин.  Як давно Діана тут не була. Трохи більше сотні кілометрів відділяло її від спогадів дитинства. Вона звикла обходитися без маминих млинців і прогулок з подругами, а от без душевних розмов з сестрою було найважче. Звісно, вони часто телефонували одна одній, довго розмовляли, але це не зрівняти з тими часами, коли вони забиралися під одну ковдру і повіряли одна одній “страшні” таємниці.

Діана під’їхала до великого торгівельного центру. На фасаді гордо світилася назва “Столиця”. Його побудували три роки тому. Відтоді це улюблене місце тусовки місцевої молоді і паломництва домогосподарок з рівнем доходу вище середнього. 

Вона вирішила купити пляшку хорошого вина, інакше батько знову причепиться зі своєю слив’янкою, від якої в Діани голова на ранок, як кадушка. Вона взяла дві пляшки португальського ожинового вина, сир попросила відразу нарізати скибочками і вже намірилися йти у відділ шоколаду, як почула:

— Крамантик, ти? От так зустріч на Ельбі!

Діана подумки вилаялася. Тільки одна людина могла так її називати, але натягнула на обличчя приязну посмішку і повернулася до джерела звуку:

— Шинкар! От так зустріч. Скільки літ!

— Три літа, три зими. Саме стільки ти ігноруєш зустрічі в теплій компанії однокласників, — осклабився Павло і кинувся обіймати Діану. 

Вона мужньо стерпіла прояв дружніх почуттів і з полегшенням відступила крок назад, коли хватка чоловіка ослабла.

— Що робиш в наших краях? До батьків приїхала?

— Ти просто Еркюль Пуаро. Як здогадався?

Діана не розділа з однокласником радість зустрічі. Вони не бачилися досить давно. Діана силувалася пригадати скільки, але Шинкаренко торохкотів без упину і не давав зосередитися.

Діана озиралася по боках, шукаючи порятунку від нав’язливого чоловіка. В неї був зовсім не підходящий для світських бесід настрій. Хотілося взяти цукерки для племінниці, розплатитися і піти додому, де на неї чекає запашний чай з маминими булочками. 

— А ти така ж гостра на язик, як і раніше, — сміявся Павло. Він нітрохи не змінився. Такий же балагур і жартівник, здатний підняти настрій відміннику, що отримав “пару” з алгебри на прикінці семестру. — Ну ти тепер не відкрутишся. Зустрічі випускників 11-Б — бути.