Глава 4

Порожнеча не відпускала. Вона тягнулася за Діаною, як тінь, заповнюючи кожну паузу між справами. Робота, зустрічі, дедлайни — усе це мало б рятувати, але лише посилювало втому. Вона ловила себе на тому, що дивиться крізь людей, слухає наполовину, усміхається механічно. Ніщо не приносило полегшення. Навіть камера, її вірна супутниця, викликала лише глухе роздратування.

Одного вечора Діана раптом зрозуміла: їй ніде сховатися від самої себе. Квартира тиснула спогадами, місто — чужими обличчями, телефон — мовчанням. Потрібна була пауза. Тиша, в якій не доведеться нічого доводити й нікого чекати.

Вона подзвонила мамі майже імпульсивно.  Просто сказала, що приїде на кілька днів. На тому кінці дроту зраділи більше, ніж вона очікувала, і це стало остаточним аргументом. Діана зібрала валізу швидко, не думаючи. Їй було байдуже, що саме бере з собою — головне поїхати з міста.

Діана така стомлена, що ладна була заснути прямо за кермом авто. Дякувати Богові, наступні десять днів можна відпочивати. Тіло розвалюється, а мозок ось-ось вибухне від виру думок. Професійна фотокамера, яка, здавалося, приросла до рук, валяється на пасажирському сидінні. Давня звичка тримати її завжди під рукою, хоч від одного погляду на неї до горла підкочує нудота. Для обивателя робота фотографа в глянцевому журналі — суцільне свято. Насправді — пекельна праця. Довгоочікувана відпустка має стати порятунком для стомленого тіла і провітрити завжди зайняту пошуком креативних ідей голову.

Коли Діана прийняла рішення осісти в столиці, знала, що буде скандал. Батьки про переїзд нічого не хотіли чути, і кожна розмова на цю тему закінчувалася маминими сльозами і гучним хряцанням дверей у татову кімнату. Тому Діана довго не наважувалася розповісти батькам, що внесла перший платіж за квартиру. Сума була величезна, але не така, яку б Діана не подужала. Та працювати довелося чи не вдвічі більше. Додому вона їздила все рідше, хапалася за будь-який підробіток, крім основної роботи, щоб зводити кінці з кінцями і оплачувати численні фахові курси.

Про плани Діани знала лише Кіра. Без сестриної підтримки навряд чи Діана впоралася б із фізичним і моральним навантаженням. Кіра відволікала увагу батьків, коли ті вже надто активно починали цікавитися планами старшої доньки, загладжувала гострі кути і готувала ґрунт для неминучої серйозної розмови.

Та попри всі недоліки, батьки в Діани були чудові. Вона дуже любила свою сім’ю і раділа незапланованій поїздці до рідного міста.

Шкода, що хвилини щастя будуть затьмарені. Несподіване розчарування заскочило Діану зненацька. Не дарма вона стільки років уникала серйозних стосунків. Не впускала в своє серце жодного красеня з тих, що їх повно в блискучих від кахлів і хрому офісах. Начебто й не велике горе. Чому ж тоді вона годинами дивиться на чорний екран смартфона, сподіваючись, що на ньому висвітиться його ім’я? Але нічого не відбувається.

Лише четверта година, а на місто вже опустилися сутінки. Цього тижня взагалі було мало світла.

Дзеркало заднього виду нагадує, що треба купити краплі та записатися на уколи краси. Очі почервоніли, а зморшка між бровами стала непристойно глибокою.

— Скільки ще ми будемо стояти на цьому світлофорі? — вголос промовила Діана. Вона часто говорила сама до себе. Звикла бути в оточенні людей і не любила тишу.

Діана міцніше обхопила кермо обома руками і почала підспівувати Ріанні. З машини попереду на неї дивився великий кудлатий пес. Він поставив лапи на сидіння і висолопив язика.

«Давай, рухайся», — подумки сказала вона водієві кудлатого пса, який забув, що він на жвавому проспекті, а не під боком у дружини.

Автівка чхнула, здригнулася і нарешті поїхала. Пес радісно застрибав по сидінню.

Минулого літа місцева влада поклала новенький асфальт, тож час у дорозі пролетів швидко. В улюбленому плейлисті залишалася одна пісня, коли вишиваний рушник на стелі з написом «Вітаємо у Переяслав-Хмельницькому районі» привітно помахав китицями.

Покриті темрявою і тишею поля залишилися позаду. Яскраво освітлені вулиці посміхалися вітринами, наповнювалися гамірним натовпом і гуркотом машин. Як давно Діана тут не була. Трохи більше сотні кілометрів відділяло її від спогадів дитинства. Вона звикла обходитися без маминих млинців і прогулянок із подругами, а от без душевних розмов із сестрою було найважче. Звісно, вони часто телефонували одна одній, довго розмовляли, але це не зрівняти з тими часами, коли вони забиралися під одну ковдру і повіряли одна одній «страшні» таємниці.

Діана під’їхала до великого торговельного центру. На фасаді гордо світилася назва «Столиця». Його побудували три роки тому. Відтоді це улюблене місце тусовки місцевої молоді і паломництва домогосподарок із рівнем доходу вище середнього.

Вона вирішила купити пляшку хорошого вина, інакше батько знову причепиться зі своєю слив’янкою, від якої в Діани на ранок голова, як кадушка. Вона взяла дві пляшки португальського ожинового вина, сир попросила відразу нарізати скибочками і вже намірилася йти у відділ шоколаду, як почула:

— Крамантик, ти? От так зустріч на Ельбі!

Діана подумки вилаялася. Тільки одна людина могла так її називати. Це прізвисько приліпилося ще у школі — з його легкої руки. Вона тоді сміялася і навіть пишалася ним, а тепер воно різонуло слух, ніби хтось раптом відкрив стару шухляду, куди вона роками не зазирала. Діана натягнула на обличчя приязну посмішку і повернулася до джерела звуку:

— Шинкар! От так зустріч. Скільки літ!

— Три літа, три зими. Саме стільки ти ігноруєш зустрічі в теплій компанії однокласників, — осклабився Павло і кинувся обіймати Діану.

Вона мужньо стерпіла прояв «дружніх» почуттів і з полегшенням відступила на крок назад, коли хватка чоловіка ослабла. Колись ці обійми здавалися надійними й захисними. Колись вона притискалася до нього на шкільних дискотеках, коли гасло світло і хтось обов’язково вмикав повільну пісню. Тоді Павло був іншим — зухвалим, самовпевненим, але ще не жорстким. Її Павлом.