Глава 3

І сидячи в темній квартирі, на краєчку дивана, Діана раптом згадала, як усе було до..

 Спогади накочували хвилями — теплі, майже безтурботні, такі звичні, що вона колись навіть не цінувала їх. Здавалося, ще зовсім недавно їхнє життя мало простий, зрозумілий ритм, у якому не було місця для страху втрати.

Зазвичай після роботи вони зустрічалися в якійсь кав’ярні — благо, їх у місті було так багато, що кожного тижня можна було обирати нову. Вони дегустували напої, дуріли, як діти, і зрештою опинялися в Діани на квартирі. Вона одразу кидалася готувати вечерю, але Богдан зупиняв її на порозі кухні поцілунками, не дозволяючи робити «дурниці».

Останнім часом Богдан змінився. Став похмурим, рідше возив її на набережну, де вони любили сидіти, звісивши ноги з парапета. Діана списувала все на втому: Богдан цілими днями розвозив замовлення з ресторану, і не дивно, що ввечері сил на прогулянки бракувало.

— Хочеш, я тобі борщу зварю? — запропонувала вона якось, намагаючись розвеселити його.

Замість відповіді Богдан потягнув за пояс її шовкового халата. Тканина ковзнула, оголивши плече. Шорсткі пальці лоскотали шкіру.

— Не будемо витрачати дорогоцінний час на дурниці. Замов піцу, — промовив він, навіть не дивлячись на неї.

— Піца — то холостяцька їжа, — скривилася Діана. — А в тебе є жінка.

Їй подобалося думати, що вони — справжня пара. Їй хотілося будувати з ним спільне майбутнє.

Діана звикла жити, як хочеться, а не як заведено. Вона легко змінювала роботу і чоловіків, якщо вони переставали приносити радість. Їй подобалося життя без прив’язки до сімейних традицій чи обов’язкових вечерь перед телевізором. Можливо, тому вона так рідко навідувалася до батьків, хоч і ніжно любила їх.

Чому ж тоді їй так сильно хотілося зварити йому борщ, насмажити млинців чи, прости Господи, наліпити вареників?

Мама казала, що в Діані «дозріла» потреба про когось піклуватися. Вона часто повторювала: «У кожній жінці рано чи пізно прокидається материнський інстинкт». Може, через те, що Богдан був молодший, їй так хотілося приміряти роль матусі?

— Коли вже я побачу того хлопця, який змусив тебе навчитися варити борщ? — донімала мама. Її ідея фікс — видати волелюбну старшу доньку заміж — з роками ставала дедалі наполегливішою.

Від постійних розмов про «особисте» мама перейшла до агресивних натяків і порівнянь із сусідськими дівчатами, які «не крутять носами» і «не шукають принца».

З одного боку, Діані хотілося порадувати маму й розповісти про Богдана. А з іншого — вона боялася, що та обрушить на нього потік радості, до якого він не готовий.

Ні, знайомство з рідними — це наступний етап. До нього ще потрібно дійти.

Зараз Діану цілком влаштовувало бурхливе життя, яке почалося з появою Богдана. Про сімейний затишок думати було зарано.

Вони могли годинами сидіти в кафе: він пив американо, вона — лавандовий раф. Ці напої стали майже ритуалом, таким самим впізнаваним, як його звичка тримати чашку обома руками, а її — розмішувати піну, навіть коли цукор не клала. Вони ділилися враженнями про прочитані книги, сперечалися про фінали романів, гуляли містом без маршруту й милувалися картинами вуличних художників, зупиняючись біля кожного полотна, ніби це була окрема історія, варта уваги.

Одного разу він повів її на концерт невідомої групи. Тісний зал, тьмяне світло, трохи фальшивий звук — і раптом Діана побачила Богдана зовсім іншим. Його очі світилися щирим, майже дитячим захватом, а пальці нервово перебирали струни уявної гітари, ніби він не слухав музику, а проживав її. У ту мить він здавався їй беззахисним і справжнім, таким, яким не буваєш перед сторонніми.

— Знаєш, я все життя мріяв грати в групі, — тихо зізнався він, перекрикуючи музику. — Ми з хлопцями по вихідних збиралися в гаражі мого старого. Грали так, ніби перед нами — багатотисячний натовп. 

Він усміхнувся, але в тій усмішці було більше смутку, ніж радості.

— А потім? Чому ти зараз не граєш? — обережно спитала Діана, вже шкодуючи, що поставила це запитання.

Богдан на мить замовк, погляд ковзнув кудись убік, повз сцену, повз людей.

— Батьки вважали, що це несерйозне заняття. Чоловік має годувати родину, а бринькання на гітарі — то ненадійний спосіб заробітку.

Це був єдиний раз, коли Богдан відкрив перед нею щось по-справжньому особисте. Наче випадково прочинив двері, за якими ховалася інша версія його життя — та, що так і не стала реальністю. Більше нагоди розпитати не було. Побачивши, як він напружився і знову замкнувся в собі, Діана вирішила не лізти в душу. Вона просто взяла його за руку й міцно стиснула пальці, думаючи, що іноді любов — це вміння мовчати, коли слова можуть завдати болю.

А потім він зник.

Діана все чекала: дзвінка, смс, коротенької фрази в дірект. Бодай натяку, що він їй не наснився. Вона ловила кожне вібрування телефону, здригалася від кожного сповіщення — і щоразу розчаровано видихала. Але нічого. Наче й не було прогулянок до світанку, шалених танців у задушливому клубі, співів у караоке, де вони фальшивили, сміялися й трималися за руки, ніби боялися загубитися.

Час тягнувся болісно повільно. Кожна година без звістки від нього різала, як тонке лезо. Діана переконувала себе, що він зайнятий, що обов’язково напише, що просто треба почекати. Але всередині наростало відчуття, знайоме й огидне — передчуття втрати.

— Невже він нічого про себе не розповідав? — обурювалася Кіра, ходячи кухнею. — Ти спала поруч із незнайомцем! А якщо б він тебе пограбував? Або… — вона замовкла, але продовжувати й не треба було.

Діана відмахувалася, удавала байдужість, та в глибині душі визнавала: сестра має рацію. Вона майже нічого про нього не знала. Жодних довгих розповідей про дитинство, жодних імен друзів, жодних планів на майбутнє. Лише дотики, погляди й відчуття, що поруч — хтось дуже близький.

Вона просто не хотіла зіпсувати їхній роман буденними запитаннями на кшталт: «Хто твої батьки?» чи «У тебе є брати й сестри?» Їй здавалося, що варто лише озвучити ці слова — і магія розвіється, перетворившись на щось звичайне й крихке.