Глава 2

Кілька хвилин знадобилося Діані, щоб привести пульс у норму. Все-таки йога та дихальні практики — корисна річ. Завжди розсудлива й поміркована, вона звикла шукати раціональне рішення для будь-якої проблеми. Дістала зі своєї сумочки невеликий записник з обкладинкою зі справжньої шкіри — подарунок Богдана. У ньому вона нотувала ідеї для фотосесій, складала списки справ і плани на тиждень. Це допомагало тримати все під контролем і не перевантажувати голову зайвою інформацією.

— Наша Діана — леді досконалість, — любила повторювати Кіра. — Вона нічого не забуває, і її неможливо вивести з себе.

Спершу Діана відкрила канал новин на телефоні. Тут висвітлювали всі автопригоди та надзвичайні події: від розірваної труби до сварки сусідів. Якщо, не дай Боже, трапилося щось жахливе, про це вже мали б написати. Вона кілька разів прокрутила стрічку вгору і вниз — жодної аварії на трасі, лише кілька дрібних пригод у місті. Що ж, це вже добре.

Наступним кроком було зателефонувати друзям Богдана. І тут з’ясувалося, що вона не має їхніх номерів. Вона навіть не знала жодної людини з його оточення. Раніше це не викликало в неї жодних питань. Їхні стосунки існували у своєму маленькому вакуумі. Вони бачилися кілька разів на тиждень, разом гуляли, вечеряли, кохалися в її квартирі, а потім розлучалися до його наступного дзвінка: «Я буду за десять хвилин». Їй вистачало часу лише застрибнути в джинси, мазнути губи блиском і вибігти на вулицю. Знайомство з друзями чи обговорення його родини завжди здавалося другорядним.

Вусань у касі паркінгу аеропорту здивовано подивився на Діану, коли вона подала йому квитанцію й сказала, що забирає авто. Машин на парковці було небагато, тож він запам’ятав, що вона заплатила за сім днів. Однак розпитувати не став. Мовчки зробив відмітку в комп’ютері та побажав гарної дороги.

Діана повільно їхала майже порожньою трасою. Вона не перевищувала швидкість через погану видимість і через те, що уважно стежила за узбіччям. Якщо якась машина злетіла з дороги, вона мала це побачити. Але узбіччя було мовчазним і порожнім, без понівечених чи припаркованих автівок.

Багатоквартирний будинок привітно світився жовтими вікнами. Тремтячими руками Діана нишпорила в сумці в пошуках ключів. Пальці не слухалися, ковзали по підкладці, чіплялися за дріб’язок — помаду, телефон, зім’ятий чек. Вона злилася на себе за цю дрібну паніку й водночас боялася її зупинити: поки шукає ключі, ще можна не думати.

Нарешті відімкнула двері й увійшла до темної вітальні. Квартира зустріла її знайомим запахом — сумішшю кави, прального порошку й Богданового дезодоранту. Надія побачити його, який просто заснув на дивані, з телефоном у руці й напівпорожньою чашкою на столику, розбилася на друзки. У квартирі було тихо. Не затишно-тихо, а глухо, мов у порожньому колодязі.

Діана не вмикала світло. Зняла куртку, повісила її на спинку стільця — так, як робила завжди, — і завмерла посеред кімнати, прислухаючись. Наче тиша могла видати його, зрадити якимось шурхотом, випадковим кашлем, скрипом дивану. Нічого. Лише власне дихання, надто гучне, надто нерівне.

Її думки оберталися, як карусель, не зупиняючись: він затримався, у нього сів телефон, він образився, він просто вийшов по сигарети. Вона вчепилася за ці виправдання, як за поручні, але вони вислизали з рук одне за одним. Аж раптом одна думка блискавкою сяйнула в голові: сноуборд.

Серце вдарилося об ребра так сильно, що на мить перехопило подих. Діана зробила крок до дверцят комори, де зберігала речі, якими не користувалася щодня, і розчахнула їх. Усередині було напівтемно, та вона й так знала кожен куток. Праворуч, біля стіни, завжди стояв сноуборд Богдана — трохи подряпаний, із потертими кріпленнями, але для нього безцінний. Тепер на тому місці чорнів порожній простір.

Її погляд ковзнув по полицях, ніби дошка могла з’явитися там випадково, помилково переставлена. Але ні. Його найціннішої речі не було. Богдан не раз казав, погладжуючи її блискучий бік, що це не просто дошка, а частина його самого, його свобода, його втеча від усього зайвого. І якщо він забрав її…

Діана повільно зачинила дверцята комори. Руки стали важкими, мов налиті свинцем. Вона пройшла в кімнату й сіла на краєчок дивана, не знімаючи взуття. Тканина під нею була холодною — чужою. Вона втупилася в темряву перед собою, і спогади накрили хвилею: його сміх, поцілунки на порозі кухні, розкидані шкарпетки, запах кави зранку. Усе це раптом здалося декораціями, картонними, несправжніми.

І лише тоді до неї дійшло, що сталося. Він пішов. Не посварившись, не пояснивши, не грюкнувши дверима. Забрав із собою найважливіше — і себе.

Діана відчула, як усередині щось обривається, наче тонка нитка, на якій вона трималася останнім часом. Їй хотілося плакати, кричати, телефонувати йому, але замість цього вона сиділа нерухомо, дивлячись у темряву, і вперше за довгий час була абсолютно, нестерпно самотня.

Хлопець просто втік. Яка ж вона дурепа! Ледь не збожеволіла, думаючи, що він потрапив у ДТП чи щось із ним трапилося. А він просто зник.

День, який мав стати початком нового життя, перетворився на кошмар. Вона покладала великі надії на цю поїздку. Хотіла підштовхнути Богдана до рішучих дій, вивести їхні стосунки на новий рівень. Але тепер ці сподівання розбилися вщент.