Глава 2

Кілька хвилин знадобилося Діані, щоб привести пульс у норму. Все-таки йога та дихальні практики — корисна річ. Завжди розсудлива й поміркована, вона звикла шукати раціональне рішення для будь-якої проблеми. Дістала зі своєї сумочки невеликий записник з обкладинкою зі справжньої шкіри — подарунок Богдана. У ньому вона нотувала ідеї для фотосесій, складала списки справ і плани на тиждень. Це допомагало тримати все під контролем і не перевантажувати голову зайвою інформацією.

— Наша Діана — леді досконалість, — любила повторювати Кіра. — Вона нічого не забуває, і її неможливо вивести з себе.

Спершу Діана відкрила канал новин на телефоні. Тут висвітлювали всі автопригоди та надзвичайні події: від розірваної труби до сварки сусідів. Якщо, не дай Боже, трапилося щось жахливе, це вже мали б написати. Вона кілька разів прокрутила стрічку вгору і вниз — жодної аварії на трасі, лише кілька дрібних пригод у місті. Що ж, це вже добре.

Наступним кроком було зателефонувати друзям Богдана. І тут з’ясувалося, що вона не має їхніх номерів. Вона навіть не знала жодної людини з його оточення. Раніше це не викликало в неї жодних питань. Їхні стосунки існували у своєму маленькому вакуумі. Вони бачилися кілька разів на тиждень, разом гуляли, вечеряли, кохалися в її квартирі, а потім розлучалися до його наступного дзвінка: "Я буду за десять хвилин". Їй вистачало часу лише застрибнути в джинси, мазнути губи блиском і вибігти на вулицю. Знайомство з друзями чи обговорення його родини завжди здавалося другорядним.

Вусань у касі паркінгу аеропорту здивовано подивився на Діану, коли вона подала йому квитанцію й сказала, що забирає авто. Машин на парковці було небагато, тож він запам’ятав, що вона заплатила за сім днів. Однак розпитувати не став. Мовчки зробив відмітку в комп’ютері та побажав гарної дороги.

Діана повільно їхала майже порожньою трасою. Вона не перевищувала швидкість через погану видимість і через те, що  уважно стежила за узбіччям. Якщо якась машина злетіла з дороги, вона мала це побачити. Але узбіччя було мовчазним і порожнім, без понівечених чи припаркованих автівок.

Багатоквартирний будинок привітно світився жовтими вікнами. Тремтячими руками Діана нишпорила у сумці в пошуках ключів. Нарешті відімкнула двері й увійшла до темної вітальні. Надія побачити Богдана, який просто заснув на дивані, розбилася на друзки. У квартирі було тихо. Порожньо. Її думки оберталися, як карусель, не зупиняючись, аж раптом одна блискавкою сяйнула в голові: сноуборд.

Діана зробила крок до дверцят комори, де зберігала речі, якими не користувалася щодня, і розчахнула їх. Праворуч біля стіни завжди стояв сноуборд Богдана. Тепер його там не було. Його найцінніша річ. Богдан не раз казав, погладжуючи його блискучий бік, що це не просто дошка, а частина його самого. Діана повільно пройшла в кімнату й сіла на краєчок дивана. І лише тоді до неї дійшло, що сталося.

Хлопець просто втік. Яка ж вона дурепа! Ледь не збожеволіла, думаючи, що він потрапив у ДТП чи щось із ним трапилося. А він просто зник.

День, який мав стати початком нового життя, перетворився на кошмар. Вона покладала великі надії на цю поїздку. Хотіла підштовхнути Богдана до рішучих дій, вивести їхні стосунки на новий рівень. Але тепер ці сподівання розбилися вщент.