Глава 1

— Цн не він? Такий файний хлопака! Нехай це буде він.
Діана подивилася туди, куди направлений погляд Кіри, і відвернулася. Той цибатий шатен не мав нічого спільного з Богданом. Діана раз - по - раз глипала на чорний прямокутник смартфона. Богдан обіцяв зайти по неї і заразом познайомитися з сестрою. Діана його  не примушувала. “ Якось не по-людськи, — блиснув він білосніжною посмішкою, — зустрічаємося майже три місяці, а твоїх друзів я не знаю”.  Знайомство з друзями вирішено було відкласти, а от думка сестри була для Діани важливою. Вона спеціально для знайомства з Богданом приїхала до Києва, залишивши маленьку дочку з мамою.

 Богдан не надто пунктуальна людина. За час, що була знайома з ним, Діана встигла звикнути  і, плануючи зустрічі, враховувала цю його особливість. Тепер же нервово смикаючи смартфон, починала біситися. До ранку  в цьому барі сидіти?  Народу, як і завжди у п’ятницю, повно. Злата підвелася  і  теж подивилася на вхідні двері, але помітивши, що подруга лише ковзнула очима по обличчю того  хлопця, втратила до нього інтерес. 

Звістка про Діанине раптове кохання викликала неабиякий інтерес у моїх рідних, а звання найпрагматичнішої  було під загрозою. Ще ніколи Діана не відчувала того славнозвісного пурхання метеликів. Ніколи до зустрічі з ним. 
 І ось , як на допиті, розповідає все до дрібниць Кірі, про що  вже встигла пожалкувати. Кіра — чудова сестра, і  не було потреби щось приховувати, але надмірна цікавість починала потроху дратувавти.
— Діано, хоча б фото покажи, — Кіра вирвала з рук сестри смартфон. — Ти змвнила пароль? Уже секретики від коханого з’явилися.
— Це захист від твого довгого носа, який ти любиш пхати не у свої справи, — огризнулася Діана і показала язика.

Поклала телефон у сумочку. Ніякого нового паролю не було, і фотографій Богдана теж. Якось не було нагоди зробити. Їхні зустрічі були такі шалені. Такі не схожі і не передбачувані. Вони їздили на його байку на річку, де в очереті кумкали жаби. Ходили в музей і в ресторан на даху хмародера. Досліджували тунелі метро і каталися на катері. За еільк місяців цього шаляеного роману, вони майже не залишалися наодинці. Не рахуючи ночей, коли несамовито кохалися, але  було б дивно, якби Діана почала його фоткати. 

У той вечірБогдан так і не з’явився. Діана мала б уже тоді  схвилюватися і принаймні почати ставити питання. Але була надто самовпевненою і аж занадто закоханою, щоб підозрювати недобре.

Тиждень потому

Діана трохи нервувала — рух на трасі був жвавий. Двірники не встигали змітати лапатий мокрий сніг з вітрового скла. Зима  цього року  поспішила: після короткого бабиного літа в повітрі  відчувалася свіжість, що спонукала закутатися в шарф і насунути на вуха шапку. За одну ніч налетіли важкі сірі хмари, надвечір посипав сніг. Не зводячи очей з жовтих “стопів” субару, що їхав попереду,  дівчина подумала наскільки непередбучуване життя.  Ще кілька місяців тому вона планувала покупкуквартири в одному із кольорових будиночків нового житлового комплексу. Годинами зависала в Інтернеті, роздивляючись модні новинки меблевих і будівельних магазинів. Тепер же доводиться продавати офісне майно, щоб розрахуватися з боргами, а мрії про власну квартиру так і залишаться мріями.

Починалося все чудово: Діана нарешті наважилася відкрити власне фотоательє. Фотографія завжди приваблювала дівчину. Її перша “мильниця”, що батьки подарували їй на шістнадцятиріччя, й досі лежала десь на антресолях, як символ працелюбностю і наполегливості. Безліч курсів, набитих шишок і розчарувань — і ось вона відомий у вузьких кругах фотограф з чималою клієнтською базою і ще більшими амбіціями. Їй подобалося казати знайомим, що вана має власний бізнес.  Відкрила ще два ательє  поруч із цетром міста і почала замислюватися, куди ще можна вкласти гроші. 

Коли все полетіло шкеоебарть, достеменно Дана не могла пригадати. Може, тоді, коли Богдан відмовив її купувати нове обладнання. Або коли не підтримав ідею відкрити власні курси для фтографів-початківців. Так чи інакше замовлень ставало все менше, кухлі з фотографіями улюблених песиків вийшли із моди, а друковані фото клеїли лише на документи. Діана не сиділа на місці: давала рекламу в соцмережах, зареєструвалася на біржі фріланса та прибутків ледь вистачало, щоб заплатити податки.  Зрештою бізнес довелося згорнути і повернутися до обов’язків штатного фотографа в рекламному агентстві.

          Прилаштувавшись за мінівеном “субару”,  Діана доїхала прямо до терміналу, звідки був виліт. Це було дуже доречно, бо щойно виїхала за межу міста,  посипало як з мішка. Мінікупер дівчини  шалено розмахував двірниками, але дорогу роздивитися було важко. Тож орієнтиру попереду Діана дуже раділа. Напис “Термінал Д”, що зазвичай синів над входом був майже невидимий через заметіль. Діана поставила міні на парковку і поспішила подивитися на табло відправки літаків. Через негоду могли бути затримки, але всі рейси вилітали за розкладом.

У залі аеропорту панував безлад. Зони очікування забиті під зав’язку — сотні пасажирів чекали виліту. Діана знову подивилася на годинник. Через двадцять хвилин почнеться реєстрація на рейс, а Богдана немає. Дівчина кілька разів телефонувала — він не відповів. Діана намагалася придушити хвилювання, що починало нарастати. В голову лізлі страшні думки. Коли оголосили реєєстрацію, Діана була близька до істерики. “Щось трапилось, — крутилось у неї в голові, — може, таксист був п’яний? Слизька дорога, бензовоз, собака перебігав дорогу?” Думки крутилися в голові, як  биті скельця в дитячому калейдоскопі. Сталося щось страшне! Що робити? Де його шукати? 

Великий зал очікування потроху порожнів — рейси один за одним відправлялися у пункти призначення. У велике темне вікно Діана бачила, як здійнявся в небо черговий літак. Літак, на якому вони з Богданом мали б летіти назустріч сонцю, пірамідам і морю. Натомість вона сидить на жорсткому кріслі в залі очікування, уткнувшись лобом у валізу  з останніх сил стримуючи сльози.