Глава 13

Я приходжу на роботу, як мені й сказали, через день. Мене знову змінює Крістен, але цього разу вона ні про що не запитує й мовчки залишає робоче місце. На мене майже не дивиться, навіть вітається знехотя. Вирішую прояснити ситуацію, не розуміючи, що відбувається. Прошу Роберта приглянути за моїм місцем і йду в роздягальню до Кріс. Вона саме збирається йти, і я перегороджую їй шлях.

— Розповіси, що сталося?

— Про що ти? — перепитує вона.

Зупиняється, відходить від мене, розуміючи, що я не маю наміру випускати її з роздягальні.

— Ти привіталася зі мною крізь зуби й виглядаєш ображеною. Я щось зробила не так?

— Ти справді не розумієш?

— Ні.

Чомусь мені здається, що таке ставлення пов’язане з Богданом, але свої припущення тримаю при собі. Краще промовчати й почути, що не так, ніж підтвердити той факт, що я все чудово розумію.

— Про твої стосунки з власником уже всі знають, не потрібно робити з мене дурепу.

— Про які стосунки? — запитую, глитаючи.

— Він тебе від роботи звільнив, викликав Марісу на зміну. І ти не розумієш, у чім річ?

— Жодних стосунків немає, — кажу впевнено, змушуючи Кріс подивитися на мене. — Ми були близькими раніше. У нього є син, з яким ми випадково зустрілися. Я не могла пройти повз і провела час із ним. Потім мене на знак подяки відпустили додому.

Кріс скептично на мене дивиться. Не вірить. Я б теж не повірила. Занадто все якось казково. Я тільки влаштувалася на роботу, а вже виявилося, що начальник — мій колишній.

— Навіть якщо це і правда, у неї ніхто не повірить, — зітхнувши, говорить Кріс. — Колектив налаштувався проти тебе. Кажуть, ти спиш із керівником, а вони працюють понаднормово.

— У сенсі — працюють понаднормово? За кожну зміну їм платять гроші, хіба ні? Якщо люди вийшли, вони заробили. На відміну від мене, Кріс. Я провела той день із сином нашого власника безоплатно. А ті, хто прийшов замість мене, заробили гроші за зміну.

Кріс замовкає, ніби роздумує. Я ж сподіваюся, що вона мене почує. Працювати в колективі, де всі тебе ненавидять, буде складно. Добре, якщо я зможу заручитися підтримкою хоча б Крістен.

— Пробач мені, — нарешті каже Кріс. — Це все Маріса. Сказала мені, що її примусили вийти на зміну, й що через тебе вона нормально не відпочила. Ми раніше з нею дружили, а потім якось припинили. Я їй поспівчувала й на тебе розізлилася. Вибач.

— Та не страшно. Ти краще скажи, мене що, справді всі ненавидять?

— Це все Маріса. Вона налаштувала колектив проти. Наскільки я знаю, на тебе навіть скаргу збиралися писати, але я їх відмовила. Сказала, що якщо ти справді з власником, то вона нічого не дасть.

— Дякую, що не написали. Ми не разом і не будемо. Гадаю, ваша скарга зіпсувала б мені життя.

— Але тебе б не звільнили, — підсікає Кріс.

— Скоріш за все ні. Ми близькі друзі з Богданом, не більше. До того ж він їде незабаром. Якщо вже не поїхав.

— Ще ні. Сьогодні був тут. Хоча якщо не помиляюся, близько п’ятої президентський люкс звільняється.

— Ну ось. Він поїде, я залишуся беззахисною.

— Ти завжди зможеш йому зателефонувати.

Переконувати Крістен у зворотному не починаю. Між нами з Богданом усе занадто складно, щоб це могла зрозуміти абсолютно стороння людина. Але я йому не подзвоню, певна річ. Сподіваюся, з колективом вдасться все вирішити між собою, інакше я залишуся без роботи дуже скоро.

Ми з Крістен прощаємося. Я повертаюся на своє робоче місце й миттю потрапляю в круговерть обов’язків. Працювати з людьми, які ставляться до тебе непривітно, складно. Я розумію це, коли намагаюся відійти на п’ятнадцять хвилин, але ніхто з моїх колег цього не чує. Вони просто мене ігнорують, а вже, між іншим, третя година дня. І я ще жодного разу не відходила. Роберт і Дженні встигли пообідати й двічі відійти, а я стою.

Коли ж я вирішую бути нахабнішою і збираюся підійти до них, щоб серйозно поговорити, на телефон надходить дзвінок. Це мене викликають до управителя. Я роблю глибокий вдих і подумки готуюся відбивати атаки. У тому, що вони будуть, не сумніваюся. Не дарма ж зранку в мене була розмова з Крістен, а мої колеги весь день вдають, що я тут просто предмет декору й нічого більше.

Ітан зустрічає мене з доброзичливою усмішкою. Вибачається за непорозуміння зі звільненням і запитує, як я облаштувалася на робочому місці. Поспішаю його запевнити, що все гаразд, колектив подобається, робота теж. Я все чекаю від нього якихось претензій, але їх не надходить. Виявляється, у них тут так заведено. За кілька днів після того, як людину взяли на роботу, її викликають до керівника й він особисто запитує, чи все гаразд.

— Колектив наш як? Прийняли тебе?

— Звичайно, — відповідаю з усмішкою.

Я впевнена, що мої труднощі тимчасові і я зможу завоювати довіру своїх колег. Перші мої зміни все було гаразд, і я сподіваюся, надалі буде так само.

— Тоді не буду затримувати. Гарної роботи.

Я дякую Ітану і підводжуся. Виходжу з кабінету, прощаюся із секретарем і тільки коли беруся за ручку дверей, що веде з приймальні в коридор, чую за спиною звук дверей, а потім і голос Богдана: