Глава 12

Я знову йому брешу.                                 

У всьому.                                 

Про сина не сказала й щодо Майкла збрехала. Тому що ніфіга в нас не серйозно. За той рік, що ми знайомі, і вісім місяців, що зустрічаємося, у нас не те, що сексу не було… до нього й не доходило. Я вже думала, що зі мною щось не так. Розучилася відчувати чоловіка й хотіти його. А виявляється, мене просто ніхто так не цілував.                                 

Дорогою додому відчуваю каяття. Даремно я йому сказала, що все серйозно. Знову брехня. І я це розумію, але в мить, коли знаходжуся поруч із Богданом, мозок працює інакше. Я машинально кажу неправду й не можу змусити себе йому в цьому зізнатися. Знаю, що це неправильно, адже моя перша брехня спричинила зміни в його ставленні до мене, але нічого не роблю. Просто пливу за течією й за якихось два дні примудряюся знову йому набрехати.

Няня зустрічає мене підозріло, але знову ні про що не запитує. Єдине, що її цікавить, залишатися їй або йти? Я прошу її побути з Артуром ще годину. За цей час я прийму душ і приведу думки до ладу.

За годину виходжу з ванної, заварюю собі чай і проводжаю Агату, з якою домовляємося про зустріч післязавтра. З чашкою чаю я йду до сина. Він міцно спить і смокче уві сні соску, смішно прицмокуючи. Я сідаю поруч із ліжечком і починаю плакати.                                 

Начебто нічого не віщувало, але, побачивши розслаблене личко Артура, не можу стриматися. Сльози самі котяться щоками. Я розумію, що почала з помилок. Спочатку з брехні про Артура, потім про Майкла. Тепер я не знаю, як це все розгребти.                                 

Сиджу так біля сина приблизно годину. Потім змушую себе заспокоїтися, вмитися і привести до ладу. Приготувати вечерю, тому що близько восьмої має заїхати Майк. Готування віднімає вільний час, потім прокидається Артур і думати мені ніколи. Ближче до восьмої від Майка приходить повідомлення, що він приїхати сьогодні не зможе. Викликали терміново на зміну.

Засинаю я засмученою, а вночі мене будить наполегливий дзвінок телефона. Я прочиняю очі й машинально відповідаю. Дзвінки серед ночі я вважаю за краще не відхиляти. Раптом щось сталося в Олі або Майка.                                 

— Лєро? — з того боку звучить схвильований голос Богдана. — Пробач, що розбудив, але в мене екстрена ситуація.                                 

— Так? — я різко сідаю на ліжку. Сон як рукою знімає. — Що сталося?

— У Роми температура. Я дав йому сироп у тому дозуванні, що написане на упакованні, але він не допомагає. Уже година минула, а температура тільки вище.

— Яка температура?                                 

— Тридцять вісім і три. Ми були в лікаря вранці. Діагностували застуду, прописали ліки й відпустили лікуватися додому. Але сироп від температури не допомагає, а альтернативу лікар не виписав. Номера телефону лікаря в мене немає і…                                 

— Все нормально, — кажу я, а в самої калатає серце від усвідомлення, що він подзвонив саме мені.

Я називаю йому кілька інших сиропів від температури, а потім нагадую, що він може викликати швидку або лікаря. До того ж у готелі точно є лікар, який уже напевно не відмовить у консультації людині, яка платить йому зарплату.                                 

— Вибач, — каже Богдан втомленим голосом. — Коли я зрозумів, що не впораюся, ти єдина, хто спав на думку для дзвінка.                                 

— Нічого страшного. Звертайся.                                 

Говорити нам більше немає про що, тому ми прощаємося і вимикаємося. Я лягаю назад, але сон не йде. Тепер починаю хвилюватися за Ромку. Я з ним так і не попрощалася.

Полежавши в ліжку двадцять хвилин і зрозумівши, що сон не йде, встаю, роблю собі каву. За пів години копіюю номер Богдана, вставляю його в месенджер і запитую, як справи. Хочу знати, що в них усе гаразд. Відповідь приходить миттєво:                                 

«Все добре. Температура падає. Дякую тобі».                                 

«Та нема за що. Одужуйте».                                 

Трохи подумавши, пишу ще одне повідомлення, але відразу його видаляю. Не варто нав’язуватися. Відволікає трель нового повідомлення. На екрані ім’я Богдана й нове смс:

«Не спиться?»                                 

«Та яке вже тут. Хвилювалася за Рому».

«Вибач, що розбудив. Правда не подумав про лікаря готелю».

«Все гаразд. Ти можеш мені телефонувати, якщо щось потрібно для Ромки».

«А якщо потрібно не йому?».                                 

Я кілька миттєвостей дивлюся на повідомлення, не знаючи, що відповісти. Поки думаю, приходить наступне:                                 

«Не хочеш приїхати? Ромка запитував, де ти».

Я закушую губу, відчуваючи, як перед очима знову тьмяніє. Це все його слова, які змушують мене почуватися потрібною йому.                                 

«Пробач, не можу».