Глава 10

Ромку я знаходжу в сльозах. Він зачинився у своїй кімнаті й не пускає ту саму няню, яка його відтягувала. Зараз вона безрезультатно намагається до нього достукатися.

— Дозвольте мені?                                  

Вона киває й дивиться на мене в цей час недоброзичливо. Я її чудово розумію, адже взагалі-то через мою появу вона втратила робоче місце. Втім, Богдан має рацію, на її плечі ліг догляд за дитиною й насамперед вона повинна була думати про її добробут. Так, у неї були інструкції, але ж вона могла не відтягувати Рому й не травмувати його. Хіба їй складно було зателефонувати Богдану й уточнити, чи можу я доторкатися до її вихованця?                                  

— Ромо… — кажу голосно і стукаю у двері. — Відчини мені, будь ласка.

Коли замок клацає, я видихаю, а за мить потрапляю в обійми скривдженого хлопчика.

— Привіт, — кажу м’яко. — Тепер я зможу побути з тобою.

— А ти надовго?                                  

— На кілька годин, — усміхаюся. — Зможемо з тобою пограти в що захочеш.

— А погуляти? Зможемо?                                  

— Не знаю. У тата потрібно запитати.                                  

— Йдемо до тата?                                  

— Ні, нумо попросимо йому зателефонувати.

Чергова зустріч із Богданом остаточно виб’є ґрунт з-під моїх ніг, тому я погоджуюся тільки на дзвінок. Няня невдоволено простягає мені телефон із набраним номером Богдана.

— Я вам усе сказав, Наталю. Працювати в мене ви більше не будете.

— Це я, — вимовляю в слухавку.                                  

— Вибач. Потрібно дати тобі свій номер.                                  

Я хочу сказати, що не треба. Мені — так точно. Але вголос кажу зовсім інше:

— Рома проситься погуляти. Я не знаю, чи можна, тому дзвоню.

— Де погуляти? — уточнює Богдан.                                  

— Де ти хочеш погуляти? — питаю в Ромки.

— У толговому центлі. Де-небудь, де можна поглати. Мені тут наблидло.

— Він хоче в торговий центр.                                  

Я чудово розумію дитину, якій нудно в дорослому готелі. Він хоче грати, розважатися, спілкуватися з дітьми. А його тут зачинили у величезних хоромах і завалили іграшками. Але водночас я усвідомлюю, що Богдан має право нас не відпускати. Довірити дитину колишній, яка постійно йому брехала? Даремно я взагалі подзвонила.                                  

— Слухай, даремно я взагалі дзвоню, — кажу, коли з того боку западає тривала пауза. — Ми тут пограємо.                                  

— Ні, усе гаразд, можете поїхати, але з охороною. І няню візьміть із собою, скажи їй, що вона поки попрацює. На випробувальному терміні під твоїм наглядом, ввечері мені відзвітуєш, чи варто її залишати.

Після цих слів у слухавці звучать гудки. Ромка стрибає й питає, чи дозволив тато поїхати, а няня дивиться на мене з невдоволенням і чекає, коли я віддам її телефон. Я ж просто… у ступорі!

Він щойно відпустив зі мною Рому й наказав мені відзвітувати ввечері про роботу няні? Мені не почулося?!                                  

Й він же дійсно наказав, а не попросив! Віддав розпорядження, як підлеглій!

— Наталю, — гукаю няню, яка зібралася йти.

— Так?                                                                    

— Богдан попросив вас поки залишитися і з’їздити з нами в торговий центр.

— Добре. Ми прямо зараз поїдемо?                                  

— Так, можна. Ти зібраний? — запитую в Роми.                                  

Він киває й бере мене за руку. Наталя йому, судячи з усього, не дуже подобається, тому що її він намагається демонстративно ігнорувати.                                  

У торговому центрі ми відразу знаходимо кімнату розваг і на наступні дві години віддаємося іграм. Ігрові автомати, батути, машинки, лабіринти. Уже за пів години з мене градом тече піт, і я почуваюся втомленою, а Ромці хоч би що.                                  

— Лєро, — кличе мене няня. — Ромі б пообідати.

— Так, зараз.                                  

Наталя мені не подобається. Не тому, що вона погано виконує свої обов’язки, а тому що вона робить їх механічно. Навіть зараз. Поки ми граємося й розважаємося, вона стоїть осторонь, як охоронець, і спостерігає. Так, дяка їй, що нагадала про обід, інакше ми б простирчали тут ще кілька годин, але загалом — вона не приділяє Ромі ні любові, ні тепла.

Але ж дитині це потрібно. Обійми, ласка, любов. З таким успіхом Рому можна залишити з роботом, нічого не зміниться. Я обов’язково скажу про це Богдану, хоча мені зовсім не подобається те, що він переклав на мене відповідальність за роботу іншої людини. Якщо я скажу, що Наталя виконує її погано, він її звільнить, а я буду почуватися винною.