Глава 9

Я приїжджаю у свій другий робочий день із хорошим настроєм і саме вчасно. Моя змінниця махає мені рукою й усміхається. Напевно її усмішка означає, що постояльці поїхали, і ми тепер можемо вдихнути на повні груди.

Так і є. Крістен повідомляє мені, що майже всі гості з’їхали. Залишилося кілька осіб, але вони начебто адекватні й забронювали номери після святкування дня народження, щоб подивитися місто.

— Зараз завантаженість невелика, тому проблем немає. Зможеш спокійно з усім познайомитися, втім, якщо ти під час минулої зміни вистояла, то й цієї нічого жахливого не станеться.

Я з нею погоджуюся. Минулого разу було пекло, а зараз напівпорожній готель. Гадаю, я впораюся. Добре, хоч зможу не напружуватися й побачити більше, ніж під час першої зміни.

— Зараз я поспішаю, але ми обов’язково маємо з тобою зустрітися за чашкою кави й поговорити про те, як ти примудрилася заслужити звільнення першого ж дня. І як тебе взяли назад теж хочу знати. Напевно це тому, що начальник теж українець. Він лояльний до своїх?

— Навіть дуже, — я усміхаюся. — Просто я незамінна робітниця й вони це зрозуміли.

— Так-так… розповідай, — хихикає Крістен і тікає переодягатися.

Половина дня минає у відносному затишші. Готель потроху заповнюється, але я роблю все швидко і злагоджено. Усе ж я сильно скучила за роботою попри те, що проводити час із сином мені ще не набридло.

У цьому плані я дуже добре розумію закони, які тут діють. Жінка має право вийти на роботу раніше, найняти синові няню або ж віддати його в ясла. Для мене стало відкриттям те, що дитячі садки приймають дітей з 12 тижнів. Але до такого повороту я не готувалася і знала, що на новій роботі зможу собі дозволити оплачувати послуги няні.

Уявити собі не можу, як тим мамам, у яких немає такої можливості й залишитися вдома вони не можуть. Віддати дитину в ясла — відповідальний крок, на який не кожна зможе зважитися. Проте це правильно. За день роботи мама встигає скучити за дитиною так сильно, що готова проводити з ним решту вечора. До того ж такий закон дозволяє матері зробити кар’єру й до миті, коли дитина виросте, бути самостійною.

Від думок мене відвертає Роберт. Він каже, що я можу трохи відпочити, а він пригляне за рецепцією. Я дякую йому за це й зі спокійною душею йду в лобі-бар, беру собі каву й виходжу на терасу помилуватися територією готелю. Боковим зором помічаю жінку з дитиною, що стоїть трохи віддалік, але не акцентую на них увагу. Вдихаю тепле повітря і просто відпочиваю з чашкою кави в руках.

Наша робота влаштована так, що під час зміни в кожного з нас є близько п’ятнадцяти хвилин на перерву. Усього таких перерв може бути не більш ніж п’ять. В одну з них ми маємо встигнути пообідати, поки не прийде інша наша зміна. Мені подобається розпорядок дня в готелі, підходить зарплата й тут неймовірно смачна кава. До того ж Богдан уже поїхав, і я можу…

Додумати до кінця не вдається, тому що мене хтось смикає за спідницю. Я опускаю погляд вниз і натикаюся на Рому, який дивиться на мене в усі очі. Кілька секунд ми заворожено розглядаємо одне одного, а потім він хапає мене за ноги трохи нижче попи й обіймає так міцно, що я ледь не падаю.

— Лєла…

Ось як я можу залишитися неприступною, коли дитина горнеться до мене всім тілом і називає ласкаво «лєлою»?

Звісно, я відставляю чашку з кавою на столик і обіймаю Рому у відповідь. Повірити не можу, що він мене впізнав. А ще в те, що Богдан мені збрехав і все ще знаходиться тут. Тобто він нікуди не поїхав, хоча обіцяв?

— Привіт, маленький, — присідаю, коли Рома від мене відлипає. — Як ти?

Поки я намагаюся обійняти Ромку сильніше, його від мене відтягує няня зі словами «Не можна, це чужа тітка».

— Зачекайте, будь ласка, — кажу їй. — Я не чужа… ми… ми з його батьком деякий час були разом і Рома мене знає.

— І що? — відповідає мені з незворушним виглядом. — Ви не входите в коло осіб, які можуть спілкуватися з дитиною.

З цими словами, не звертаючи уваги на протест Роми, вона хапає його на руки й несе геть, а я залишаюся стояти з роззявленим від шоку ротом і розумінням, що ця жінка щойно насильно забрала дитину від людини, до якої він побіг із розгорнутими обіймами.

Я розумію, що моя перерва добігає кінця, однак я не можу пустити це на самоплив. Прошу Роберта мене прикрити і йду до Богдана. Я зовсім не впевнена, що він сидить у готелі на своєму робочому місці, але… а раптом? Я не можу пустити це на самоплив. Не можу залишатися байдужою, коли дитина плаче і проситься до мене, коли вимагає його відпустити, а його насильно забирають тільки тому, що в няні, або хто ця жінка є, вказівки не підпускати людей не зі списку.

Зупинившись перед приймальнею, входжу всередину. Запитую в секретарки, чи на місці Богдан.

— Так, але до нього не можна.

— Передайте, що я з особистого питання й назвіть моє ім’я.

— Дівчино, я не буду цього робити, — відповідає вона мені. — Мене попросили його не турбувати з будь-якого приводу.

— Я розумію, але вам доведеться. Розмова стосується його сина.

— Дівчино, я вам повторюю...

Далі я не слухаю. Рішуче прямую до дверей і смикаю ті на себе. Коли вони не піддаються, стукаю в них і викрикую його ім’я. Я не шукала з ним зустрічей і якби це було можливо, уникнула б їх за будь-яку ціну, але я не можу забути жалібний погляд Ромки, спрямований у мій бік. Він буквально волав мені про те, що я маю його забрати в злої тітки.