Глава 7

Ідею зачинити двері перед його носом і попросити піти через двері, відкидаю. Відступаю, дозволяючи йому вирішити, чи хоче він увійти.

— Здрастуй, Лєро, — каже Богдан у коридорі моєї квартири. Він усе ж вирішив зайти. — Ми можемо поговорити?                                                    

— Можемо. Роззувайся, проходь на кухню. Перший поворот наліво.

Богдан знімає туфлі, залишаючи їх поруч із моїми чорними босоніжками, і йде в зазначеному напрямку. Я зачиняю за ним важкі дубові двері, набираю повні легені повітря й молюся, щоб Артур не прокинувся. Не повинен, звичайно, але все може бути. Поспішаю на кухню, щоб якомога швидше дізнатися, навіщо Богдан прийшов.                          

На кухню входжу з твердим наміром відразу ж розпочати розмову, але застаю Богдана за розгляданням магнітика з моєю світлиною на холодильнику. Не так давно там висів магнітик зі знімком Артура, але я його прибрала, щоб протерти від пилу, а повісити назад забула. Зараз відчуваю полегшення, але раптом згадую, що по всій квартирі розкладені девайси для новонародженого. Їх просто неможливо не помітити.                          

— Навіщо ти прийшов? — запитую в нього.

Богдан повертається, змушуючи моє серце забитися частіше. Все-таки мені не вдалося його забути, як я не намагалася. Хворобливі уривки спогадів врізаються в пам’ять так сильно, що я не можу підготуватися й інтуїтивно шукаю опори, якої не виявляється. Я відходжу на кілька кроків назад, нишпорю рукою по стільниці й впираються в ту попереком. Стає трохи легше. Принаймні я можу дихати на повні груди.

— Хотів попросити тебе повернутися в готель, — каже він.

— Ми це вже обговорювали. До того ж я вже отримала вигідну пропозицію, — брешу, не червоніючи, щоб не здаватися жалюгідною.

— Я їду завтра, — продовжує Богдан. — Займатися готелем буде управитель. На мені буде віддалений контроль, та й так… — він робить паузу. — Навіть це я доручу іншій людині. Документально готель навіть не мій. Ти ж знаєш, що чиновникам не належить мати таке майно.

Я киваю. Пропозиція Богдана здається неймовірно привабливою. Він їде, а я спокійно продовжую працювати в готелі. Ми не будемо бачитися. Це мені підходить, але погоджуватися вперто не хочеться.

— Згоджуйся, Лєро. Я не буду втручатися у твою роботу в готелі. Та я й не збирався влазити. З Іваном важко домовитися інакше.

Він ніби виправдовується, хоча мені напевно просто здається.

Мені чомусь хочеться з ним посперечатися. Сказати, що я вже знайшла хорошу роботу й не повернуся в готель, але я погоджуюся, тому що хочу, щоб він пішов. Прямо зараз. Поки Артур не видав своєї присутності в сусідній кімнаті.

— Добре, повернуся. Не варто було напружуватися, до речі. Я б не пропала.

— Мені так спокійніше.                          

— Як так?                                                    

— Не хочу залишати тебе в біді.                          

Сміх рветься назовні, але я його придушую. Наступаю собі на горло і вимушено усміхаюся, хоча хочеться заплакати. Завити від образи. Тепер йому, стало бути, не байдуже? Намагається очистити свою карму? Або занадто багато людей залишалися в біді з його подачі?

— Однак дякую за турботу. Я повернуся. Якщо це все, то…

Наступної секунди моє тіло сковує страхом, тому що я чую пронизливий дитячий плач. І він долинає не від сусідів, а з моєї квартири. Це плаче Артур. І я поняття не маю, що далі робити.

— У тебе є дитина? — здивовано запитує Богдан.

— Мені потрібно йти, — швидко тараторю я і тікаю в спальню, де поклала Артура.

Поки йду до ліжечка сина, вигадую виправдання для Богдана. Що йому сказати? Що усиновила Артура? Або що народила? Але ж тоді він точно запитає… а я не впевнена, що зможу приховати. Вірніше, сказати, що син не його я зможу без затинки, от тільки очі все викажуть. Я ніколи не вміла йому брехати, хоча він переконаний у протилежному. Може, так і варто поводитися? Говорити правду щиро, а він подумає, що я знову брешу?

Опинившись поруч із ліжечком, даю Артуру соску. Вона випала, і він почав плакати. Ось як знала, що не варто ставити експерименти й давати йому нову. Просто старій рівно місяць. З метою гігієни її час було замінити новою. Щойно губ Артура торкається силіконова кулька, він миттю відкриває рот і посилено починає її смоктати. Засинає за якісь миті, а я не знаю, як відірвати руки від ліжечка й піти на кухню. Що я скажу Богдану, якщо він запитає?

Йти все ж потрібно. Якщо Богдану набридне чекати, і він прийде сюди…

Гнана страхом, залишаю спальню і йду на кухню, дорогою ховаючи дитячі речі. Рішення приходить саме собою. І я навіть встигаю його підготувати.

— Вибач, — кажу, заходячи на кухню. — Подруга попросила залишитися із сином, і я не змогла відмовити.

— Так дитина не твоя?

Таке відчуття, що він шкодує. Втім, я не встигаю замислитися про це, тому що наступної секунди він ранить мене прямо в серце.

— Шкода, що так. Я щиро бажаю тобі пізнати радість материнства.

Я знову впираюся попереком у стільницю й навіть вичавлюю усмішку. На дякую мені бракує сил, тому я мовчу, сподіваючись, що паузу Богдан зрозуміє правильно. На щастя, він розуміє.