— П’ять хвилин тому я тут працювала, — кажу зі злістю, а потім завалююся спиною на двері, відчуваючи, як земля йде з-під ніг.
Коли приходжу до тями, відчуваю спиною щось м’яке і прохолодне, а ще шорстку долоню, яка наполегливо погладжує мою руку. Спогади, що сталося напередодні, блискавично проносяться в думках, і я розтуляю повіки.
Яскраве світло лампочок на стелі сліпить очі, і я кліпаю кілька разів, щоб стало легше, але зіницям як і раніше боляче від неприродного кольору лампочок.
— Як ти?
Я хочу, щоб усе це виявилося сном. Або грою моєї уяви. Чути співчутливий голос, просочений щирістю, мені боляче, тому що я йому не вірю. Мене корючить від його м’якого дотику до мого плеча. Я смикаюся, а потім остаточно приходжу до тями й намагаюся різко підвестися. Богдан опускає руки мені на плечі й тисне, не даючи такої можливості.
— Прибери руки, — ціджу крізь зуби.
Я розбита і пригнічена. Емоції від нашої зустрічі захльостують мене так сильно, що я не можу їх контролювати.
— Тобі не варто вставати так різко, — наполягає він.
— Та відпусти ти мене! — гарчу, вириваючись.
Богдан прибирає руки й демонстративно підіймає їх вгору. Я повільно спочатку сідаю, а потім і встаю на ноги. У голові все ще тьмяно, а в роті сухо. Поняття не маю, чому взагалі гепнулася непритомною. Мабуть, далося взнаки нервове перенапруження, накопичене за напружений робочий день.
— Ти в нормі?
— В нормі, — киваю, ковтаючи клубок, що підступив до горла. — Перепрошую за вторгнення.
Говорити сухим беземоційним тоном складно, але я намагаюся. Навіть легку напівусмішку із себе вичавлюю й прямую до дверей, щоб швидше втекти. Навіть добре, що мене звільнили. Тепер ми з Богданом точно ніколи більше не побачимося.
— Лєро, постривай, — летить мені в спину, коли до рятівних дверей залишається якихось пів метра.
— Так?
Знаю, що щойно дістануся додому, тримати накопичені емоції не вдасться. Зараз же мені потрібно вдати байдужість. До людини, яку так і не змогла забути.
— Ти та сама Лєра, на яку скаржився Іван?
— Звідки я знаю, — тисну плечима. — Імені свого він мені не назвав, а я не запам’ятала. Та й неважливо. До побачення.
— Я не знав, що ти тут працюєш.
— А я не знала, хто тут господар. Ми розрахувалися.
Прощатися знову і продовжувати розмовляти буде нерозумно, тому я просто стою. Хочу відрахувати до трьох секунд паузи й тихо розвернутися, щоб піти.
— Ти можеш працювати тут і далі. Я скажу Ітану, що звільнення скасовується.
— Не варто, — кажу абсолютно серйозно. — Я зранку не хотіла виходити на роботу, але ти ж знаєш, яка я відповідальна. Прийшла. А тут так усе склалося.
— Кілька хвилин тому ти прийшла мені все висловити.
— Я помилялася.
— Припини. Я не знав, кого звільняю, — нетерпляче відрізає Богдан.
— Тобто звільнити працівника готелю тільки тому, що тебе попросив друг, нормально? — вражено запитую я, а потім зовсім не думаючи додаю: — Ти дуже змінився.
— Лєро, — Богдан потирає перенісся й запускає долоню у волосся. — Все не так просто, як здається.
— Я й не наполягаю, — поступаюся, розуміючи, що перетнула межу. Сказала те, що не повинна була.
Уміння вчасно прикусити язика — неоцінене. На свій сором я його ніколи не мала. І зараз стриматися теж не змогла, хоча чудово розумію свою неправоту. Навіщо я взагалі сказала, що він змінився, навіть якщо це й так? Яка різниця? Навряд чи він замислиться щодо того, що чинить не по совісті й щось змінить.
— Я прошу тебе залишитися. З Іваном я поговорю.
Я хитаю головою.
— Дякую, звісно, за пропозицію, але ні.
— Лєро…
— Ні, Богдане. Це остаточне рішення. Приємно було тебе побачити й дізнатися, що все в тебе добре. Перепрошую, мені й справді час.
Богдан робить до мене кілька кроків і простягає руку, ніби хоче торкнутися. Я різко відсахуюся, а мій погляд чомусь з’їжджає на його палець. Безіменний, на якому має бути обручка, але її там немає.