До кінця дня падаю з ніг і почуваюся черепахою, що знехотя пересувається за стійкою. День сьогодні емоційно важкий і складний. Стільки претензій, скільки я вислухала, мені не доводилося чути за минулий місяць.
Постояльці раз у раз шипіли, нервували, хтось навіть кричав і намагався поскандалити. У кожного була своя проблема. Комусь було потрібно полагодити кран, іншим розповісти, як працює кондиціонер у номері. Треті стверджували, що їхній номер брудний, хоча цього абсолютно точно не могло бути. Покоївки сьогодні працювали, як і ми, на знос. Виконували будь-яку примху і вимогу.
— Послухайте, — кажу високій дівчині в широкому капелюсі й величезних сонцезахисних окулярах. — У нас немає можливості змінити ваш номер на інший. Заповненість стовідсоткова.
— Переселіть кого-небудь в інший номер, — не вгамовується.
Вона не сподобалася мені відразу, щойно підійшла. Занадто прямо тримає спину, надто відкрито цокає язиком і театрально зітхає, ніби її змушують чекати щонайменше годину. Й ось не помилилася я, припускаючи проблеми.
— Як ви собі уявляєте переселення? У нас немає такої опції. Ми видали вам номер класу «Люкс», вони всі однакові.
— Не брешіть, — говорить таким тоном, ніби піймала мене на ганебній брехні. — Я була в подруги. У неї шикарний краєвид на місто.
Ах, ось у чім річ! У краєвиді з вікна!
— Попросіть подругу, раптом вона погодиться переїхати у ваш номер.
— Ти знущаєшся, так? Яка дурепа переїде з номера із шикарним краєвидом у цю халупу.
— На жаль, нічим не можу вам допомогти. Як я вже сказала — усі номери зайняті.
— Гаразд, а так? — дівчина пхає на стійку десять баксів і усміхається.
Я широко усміхаюся й кажу:
— Ні, так теж не вийде.
Вона невдоволено підтискає губи й, блиснувши лютим поглядом, йде. Як же я втомилася. Сил немає. Сподівалася, що наша робота закінчиться, щойно ми всіх розселимо, але ні. Чомусь гості приходили до нас із найбільш ідіотськими питаннями, але гірше, що я не могла це припинити. Чіпляла гарну усмішку й пояснювала одне й те ж, тільки різними словами. Господи, як же набридло!
Добре, хоч святкування відбувається у ресторані й ми не маємо до нього жодного стосунку.
Апогеєм сьогоднішнього дня стає те, що мене викликають на килим до керівника. А я вже сподівалася уникнути прочуханки за випадок із чоловіком, у якого забився унітаз. Не вдалося.
Начепивши на обличчя привітну усмішку, вирушаю до керівника. Ми бачилися всього один раз, коли я влаштовувалася на роботу. Сподіваюся, там працює все той же чоловік за п’ятдесят, з яким ми непогано порозумілися. Підійнявшись на поверх, заходжу в приймальню, де мене зустрічає секретар. Праворуч знаходиться кабінет власника, на дверях якого за мого першого візиту була табличка. Зараз її немає. Мабуть, готель продали, а табличку для власника повісити не встигли.
— Вас чекають, — повідомляє секретар, вказуючи на двері за своєю спиною.
Я киваю, вдихаю глибше, щоб зберігати спокій, і йду всередину. За дверима на мене чекає той же керівник, що й минулого разу. Він ходить кімнатою з задумливим виглядом, а помітивши мене, зупиняється.
— Здрастуйте, Лєро, — каже він мені, жестом вказуючи сідати.
Коли я роблю те, що мені сказано, Ітан розташовується у своєму кріслі й пильно на мене дивиться.
— Я отримав чудові рекомендації про вашу роботу, — каже він з усмішкою. — Однак сьогодні мені подзвонили зверху і сказали, що в готелі працюють дилетанти, не здатні грамотно вести діалог і допомогти розв’язати проблему.
— Вас дезінформували, — впевнено відповідаю йому. — Все було зовсім не так.
— Я більш ніж упевнений, що це так, — каже Ітан, поправляючи краватку. — Але, на жаль, я безсилий. Мені наказано вас звільнити негайно.
Я втрачаю дар мови. Ошелешено дивлюся на Ітана. Помічаю невелику пляму на його ідеально випрасуваному піджаку й гірко усміхаюся. Ось і отримала роботу! Прийшла, витратила свій час і нерви, провела цілий день далеко від сина, й ось вона — подяка?
Ітану я жодного слова не кажу, з розумінням киваю й підводжуся, але поки доходжу до дверей, закипаю. Повірити не можу, що власник настільки дріб’язкова сволота, що ладен прощатися з колегами за чарівним клацанням дорогих друзів. Він що, навіть не припускає, що його друг може помилятися?
У приймальні я кулею лечу до виходу, але зупиняюся й повертаюся до дверей без таблички. Повертаюся до стійки й запитую в секретарки.
— У кабінеті хтось є?
— Є, — вона киває, а потім намагається мене зупинити словами: — Вам туди не можна.
Тепер мені можна! Я маю намір висловити все, що думаю про таке володіння готелем. Якщо цей багатій звільнятиме всіх, на кого скаржаться його придуркуваті друзі, він залишиться без персоналу в готелі. І нехай мої слова нічого не змінять, але я відчуваю гостру потребу виговоритися.
Відчиняю двері ривком і натикаюся на масивну фігуру біля вікна. Набираю повні легені повітря і видаю:
— Як ви можете звільняти людей, не розібравшись?!