Лєра
— Тихіше, любий, тихіше, — марно намагаюся заспокоїти сина, який ось уже хвилин двадцять плаче без перепочинку.
У мене відчуття, що Артур відчуває, що я незабаром піду. Знає, що сьогодні цілий день проведе з нянею і рве мені душу своїм заливистим плачем.
Якоїсь миті я думаю все скасувати. Повідомити, що я не вийду у свій перший робочий день і взагалі звільняюся, але вчасно себе обсмикую.
Мені потрібна ця робота, інакше за два місяці мені не буде чим оплачувати оренду квартири й купувати харчові продукти.
— Дозвольте мені, — каже Агата.
Я скептично на неї дивлюся й хитаю головою.
— Ще кілька хвилин. Я спробую, добре?
Знаю, що чиню нерозумно. Агата — професійна няня. Вона знає, як заспокоїти дитину, і в неї є всі інструкції як діяти.
— Ви давали йому ліки проти газиків?
— Давала. Поки не спрацювало.
— Він щойно поїв, дозвольте я…
Договорити Агата не встигає, тому що в цю мить я перевертаю сина вертикально і він відригує прямо на мій новий костюм.
— Fu…
Я вчасно прикушую язика й винувато дивлюся на няню, яка вдає, що нічого не чула.
Цей костюм я прасувала до ідеального стану весь вечір. А тепер він безповоротно зіпсований, а переодягнути мені нічого. Я не готувала додатковий комплект.
Хто ж знав, що син буде істерично плакати, а я виявлюся настільки помисливою, що не зможу його залишити на няню.
— Давайте його мені, — наполягає Агата. — Все буде гаразд, не хвилюйтеся.
Я переконую себе передати Артура няні й вийти з дитячої, щоб за десять хвилин встигнути знайти в шафі інший костюм, випрасувати його, підібрати до нього туфлі, сумочку й аксесуари. З огляду на, що це вбрання я придбала тиждень тому саме для першого робочого дня, завдання з області фантастики.
Виходу в мене немає, тому я швидко стягую з себе піджак і відкидаю його на стілець. У шафі не знаходжу нічого доречного, і я вирішую одягнути блузку до штанів смарагдового кольору. Дістаю свою найулюбленішу, з неглибоким, але помітним декольте, й поясом на талії. Вільну і простору.
Швидко переодягнувшись, розумію, що це рішення найкраще, що могло спасти мені на думку. Блузка сіла ідеально, до того ж немає потреби змінювати аксесуари, сумку і взуття.
На свій подив розумію, що Артур заспокоївся. Чомусь починаю думати, що син просто відчував мій настрій і не міг заспокоїтися поруч зі знервованою мамою.
— Гарного дня, — каже Агата на прощання.
— Дякую. В разі чого — мій номер у вас є.
— Звісно. Не хвилюйтесь. Я щогодини буду відправляти вам звіти в месенджер.
Я дякую Агаті востаннє й буквально змушую себе зачинити двері й спуститися нарешті вниз, де мене хвилин п’ятнадцять чекає таксі. Їхати громадським транспортом я не встигала, та я й на таксі запізнилася. Сподіваюся, що заторів не буде, і я спокійно дістануся готелю, куди мене взяли адміністратором.
Моя подруга Оля добре постаралася й дала мені чудові рекомендації, які послужили чи не вирішальним фактором під час прийняття на роботу. Її готель, у якому я працювала, подруга продала, і я не хотіла там залишатися. Новий власник вимагав мого негайного повернення на роботу, а в мене був син, з яким я хотіла провести хоча б перші місяці життя.
Я народила три місяці тому, а оскільки декрет у нашій країні передбачений тільки три місяці, то я вийшла на роботу відразу ж після закінчення цього періоду. Не можу сказати, що мені не складно. Дуже. Я хочу повернутися, схопити Артура в обійми й не відпускати, але реалії такі, що я не можу цього зробити.
Таксист паркується біля готелю, я оплачую поїздку й залишаю його автомобіль. Потрапивши всередину, швидко йду до свого місця на ресепшн, щоб змінити Крістен. Вона чекає мене з усмішкою на обличчі, але щойно я підходжу, миттю хапає мене за руку й тягне за стійку.
— Господи, де ти була? Я думала, ти раніше приїдеш у свій перший день.
— Вибач, — винувато усміхаюсь і озираюся, помічаючи жвавість. — З чого такий ажіотаж?
— Як із чого? Тобі не повідомили? У нас власник змінився. Буквально кілька днів тому готель викупив якийсь бізнесмен із Л...
— Правда? — жваво питаю я. — І хто ж?
— А я звідки знаю, — торохтить моя змінниця. — Таким, як ми, не повідомляють. Тільки чутки дійшли, що шишка важлива.
— А ажіотаж із чого? — перепитую, не розуміючи зв’язку.
— Він зібрався святкувати тут день народження свого сина. Усі ці люди — його гості. Тож нумо — вливайся. Роботи буде багато.
Я швидко киваю й переводжу погляд у монітор. Купа прізвищ зливаються перед очима, як і цифри номерів. Сподіваюся, що я нічого не переплутаю, інакше новий керівник точно випровадить мене за двері.
— Це тільки перша половина гостей. Друга прибуде після обіду. Їх усіх ми заселили, тому можеш бути спокійною. Але до обіду готуйся.
— А ти керівника нашого бачила? — чомусь цікавлюся.