Викрадення Сайлентської Офелії (замість некрологу)

Хатчина біля Сайлентської річки тонула в темряві: дошки потемніли від вогкості, вікна заросли павутинням, крізь щілини просочувався вітер, а повітря всередині віддавало їдким запахом хімії і тліну. На полицях тіснилися іржаві лісопильні інструменти, помутнілі колби, пильні напівпусті банки з жовтою рідиною і… репродукція «Офелії».

– Дідько, що за діра, – буркнув молодший детектив Люк Гамільтон, довготелесий хлопець з кутастим обличчям і нервовим поглядом, тримаючи ліхтарик так, наче це пістолет. – Пахне, як у морзі.

– Тому що це і є морг, – мовив детектив Рой Келлер, спрямовуючи промінь ліхтаря на диван. Його плащ, промоклий від мрякого дощу, щільно облягав широкі плечі, підкреслюючи фігуру чоловіка середнього віку, вже відзначену втомою. Обличчя з різкими вилицями і темною щетиною здавалося висіченим з каменю, з глибокими борозенками біля рота, а сірі й гострі очі наче вишукували правду в кожній плямі. Слідом увійшли фотограф Кортні – смаглява і щупла, з короткою рокерською стрижкою, та судмедексперт Марвін – низенький, з вічно незадоволеним поглядом, який тягнув свою валізку. Двоє патрульних залишилися зовні та розпочали огородження місця злочину.

Відкусивши задирок і чортихнувшись, Люк поставив біля входу лампу на тринозі. Холодне біле світло залило хатину, відкидаючи різкі тіні.

– Тепер краще.

Рой зупинився біля дивану. На ньому лежало тіло. Жінка. Гола, з молочно-білою шкірою, без жодної плями розкладання. Її витончене обличчя, обрамлене вогненно-червоними хвилястими кучерями з вплетеними в них засохлими квітками, здавалося сплячим.

Кортні завмерла, опустивши камеру:

– Боже… це вона? Та про кого я думаю?

Рой нахилився ближче, вдивляючись. Серце тьохнуло.

– Люку, підійди.

Люк ступив до дивана, подивився і насупився:

– Схожа на… ні, не може бути. Ніколь Кларк? Акторка з «Падіння в безодню»?

– Вона сама, – Тихо сказав Рой, не зводячи очей з тіла. – Ніколь Кларк. Передозування місяць тому. А потім цей виродок розкопав її могилу і викрав тіло. Пам'ятаєте? – Схрестивши руки, він глянув на колег. – Тоді ж він і зник.

Марвін сів поруч, поставивши валізу на підлогу і надіваючи рукавички:

– Місяць? Маячня. Подивіться на неї. Шкіра, нігті, волосся – начебто вчора померла. – Він торкнувся її блідої руки, обережно підняв та насупився. – Холодна, проте… надто чиста. Навіть трупних плям немає.

Один із патрульних зазирнув у хатину – і так і завмер на порозі, ніби забув, навіщо увійшов:

– Це що, він її... заморозив? Чи що?

– Не заморозив, – буркнув Марвін, проводячи рукою по шкірі покійниці і поглядаючи на порожню банку із зеленуватим нальотом, що стояла поряд з диваном. – Це щось інше. Він її чимось обробив – якимось розчином, чорт його знає. Ніколи раніше такого не бачив.

Кортні зробила пару знімків, її руки тремтіли – чи то від холоду, чи то від напруги.

– Рою, бачив картину? – Вона зам'ялася, мабуть розуміючи, що не помітити полотно було неможливо – хоча б тому, що воно стояло прямо навпроти входу. – Офелія. Тримаю парі, завтра ЗМІ охрестить нашу Ніколь «Хостонською Офелією».

Рой стиснув зуби, дивлячись на тіло:

– Художник, значить. Розкопав її, обробив, зберіг, як трофей. – Він помовчав. – А може, передозування – це теж його рук справа?

Люк розвернувся, ледь не перекинувши одну із банок:

– Думаєш, він її вбив?

– Не знаю. – Детектив ще раз оглянув приміщення, відчуваючи холод у грудях. – Але тіло не має виглядати так через місяць. Це не просто некрофіл. Це клятий…