26. Ліка. Кохана...

— Кохана, а де тости з авокадо? Ти не приготувала? — прилітає в мою спину зауваження.

— У нас закінчились авокадо. Вибач, не прослідкувала, — пояснюю відсутність улюбленого сніданку чоловіка, полишивши посуд, миттям якого займалась.

— Зрозумів. Куплю. А чому налисники з сиром без родзинок? Теж родзинок немає? — колупаючись виделкою у страві, цікавиться ще Харитон.

— Є, але я про них забула... Без родзинок не смачно?

— Їсти можна, але я люблю з родзинками, ти ж знаєш, кохана.

Я дивлюся на те, як снідає мій чоловік і нудота підступає мені під горлянку. Але нудить мене не від аромату, щойно приготованих мною, млинців. Мене нудить від мого життя. Від того, що я дозволила собі ось так існувати...

Як підтвердження, прохання:

— Кава занадто солодка. Кохана, зроби мені іншу, будь ласка.

Стиснувши щелепи, кидаюся задовольняти Харитона.

— Ось. Нова кава, — подаю майже миттєво нову порцію напою.

— Дякую, — не забуває про гарні манери солідний чоловік, вперше за ранок звівши на мене свої очі та просканувавши ними моє обличчя. — У тебе знову синці під очима. Сьогодні знову мало спала? І пори... Запишись до косметолога, — констатує факт і дає вказівку.

— Я знаю. Вже записана на понеділок.

— На понеділок, кажеш? О, я саме згадав, що в неділю ми їдемо до моїх батьків. Не забула? У Гаврика день народження. Ти маєш спекти торт, — нагадує тепер мені про свято, що наближається.

— Не забула. Приготую "Наполеон".

— А може б щось яскравіше?

— Тоді... "Пташине молоко"? Або... "Баунті"? — уважно стежу за реакцією чоловіка.

Харитон миттєво просяює усмішкою:

— Приготуй "Снікерс"! Це улюблений торт моєї мами.

— Гаразд, — відповідаю стримано та спостерігаю, як чоловік швидко допиває каву і так само швидко вдягає піджак, поспішаючи на роботу. А втім, як і кожний день. І, як та мавпочка з цирку, ідеально видресована, я бажаю йому вдалого дня й цілую його у щічку. От тільки зачинивши двері квартири за ним, впираюся у них чолом — і це вже щось новеньке.

Моя думка, що зріла вже давно, як той колосок пшенички на сонці у полі, врешті-решт дозріває.

— Як же мене це все дістало... — шепочу одними губами.

Сьогоднішній ранок не відрізняється нічим від попередніх. А вечір, я знаю, не стане винятковим. Харитон, як завжди прийде додому після візиту до друзів та почне вказувати мені на мої ж недоліки, аргументуючи це тим, що бажає мого вдосконалення, а потім даватиме настанови, що і як потрібно зробити у тій чи іншій справі. А ще він, хоч і подякує мені за мою хазяйновитість і вміння навести лад, створити затишок вдома, проте не стане цим захоплюватися. Спекла довершений на смак і вигляд торт? Гарно зробила зачіску? Зустріла чоловіка на порозі з обіймами та філіжанкою гарячої кави, бо ж він змерз — зима надворі!? Харитон взагалі не вважає подібне досягненням. В його розумінні такою і має бути жінка, так вона і повинна поводитись. А от недосконалості він помічає куди швидше. Звісно, адже простіше сказати про те, чого бракує або те, що можна було б додати, а те, що вже є — сприймається, як даність... І так завжди.

Невільно перед очима постає згадка... Бердянськ. Зовсім чужа, можна сказати, рандомна квартира. Стороння мені людина, чоловік в якого я закохана два дні, ввечері здобувши приз за перемогу в тирі дарує мені м'яку іграшку — милу, маленьку пандочку. Я питаю, а чому саме панду він обрав для винагороди? А він відповідає, що запам'ятав, як я казала, що в мене є колекція м'яких ведмежат, котиків, песиків, а от більш екзотичних тваринок немає... Розчулена увагою, я викликаюся приготувати його улюблену страву. Він каже, що він обожнює борщ. Купую все необхідне і готую, а він весь час за мною пильно спостерігає. Милується...

Несподівано починаю сміятися. Радісно. Від душі. Завжди, коли згадую цей момент, то сміюсь.

Коли я презентувала Сашкові тарілку свого борщу та поруч поклала пампухи з часником, той мало слиною не подавився! І так глянув на мене... Ох, як він глянув на мене! Так, неначе я не їсти йому насипала, а оголосила його королем усього світу, про що він і не мріяв! Він смакував кожну нову ложку того борщу, неначе першу та останню. І весь час казав, що борщ ідеальний... "Як і ти сама..."

Посміявшись з приємного спогаду, раптово починаю плакати. Сльози самі виступають з очей...

Харитон ніколи, якщо ми тільки не серед людей, не хвалив мене та не казав, що я ідеальна, або щось роблю ідеально. Такі комплементи в нього лише для гри на публіку. Винятком були лиш перші тижні після знайомства. Нині ж, коли ми тет-а-тет одна з одним, то подібного ніколи не буває. Хоча я начебто й лицем гарна, й фігурою, й манерами. Не кажучи вже про мої дії. У нього для мене стабільно одні й ті ж слова: "Добре, але можна було б і краще. Намагайся вдосконалюватись. Ти можеш більше..."

Біль розривається, наче та кулька з водою, в яку встромили голку. І образи, котрі накопичувалися й таким чином гнили в мені, нарешті всі потрапляють на волю. Я випускаю їх у світ, що лютих бійцівських псів із вольєру на прогулянку, й ті несуться венами моєї душі з шаленим гавкотінням і наговорюваннями на себе...

Харитон. Нащо він з'явився у моєму житті? Нащо він взяв мене за дружину? Через те, що Марфуша нахвалила мене та розрекламувала? Через те, що його батьки схвалили вибір сина вже з порогу? Вони тоді веліли йому на інших дівчат більше й не дивитися, бо я саме та, що йому потрібна. Я зроблю його кращим... Тоді я ці слова їх не зрозуміла, та проживши з їх синочком певний час, збагнула, про що ішлося. Харитону була потрібна така дівчина, в котрій знайти недоліки було важко, котру зламати неможливо... Але Харитону вдалося. Йому все вдалося.