22. Ліка. Моє оточення.

Чому? От чому все моє оточення таке нав'язливе та нетактовне? Здається, останнім часом лише лінивий не схотів мене роздратувати. На кого не поглянь — кожний воліє мені щось довести або порадити. Кожний із себе корчить найрозумнішого.

Днями сестра, запрошуючи до себе на Різдво, прохала мене їхати до неї без чоловіка, бо так, чомусь, буде краще. Вчора був інцидент із Настею, з якою неприємна та незбагненна для мене розмова раптово обірвалась через прихід наших чоловіків. Вранці сьогоднішнього дня не пощастило здибатись із бабою Надею із першого під'їзду, котрій не сподобалось, що я нібито косо на неї поглянула, коли сміття викидала, і вона прокоментувала мою появу виразом: "Сліпа дружина Харитона", а я на це пирхнула, щось у стилі "нагородив же Бог зрячими сусідами". І тоді стара відповіла мені, що якщо мені не подобається оточення, отже це знак, що його треба змінювати. Я вдихнула на повне груди повітря й зайшла до під'їзду промовчавши. Не вистачало ще мені слухати всяких бабів...

А наразі мене ще й Марфуша прагне чомусь повчати. Вони з Вадимом і Данею, моїм похресником, завітали до нас на обід, бо випадково проїжджали повз. І от треба ж було малому дворічному малюку заснути, а мені поплентатись до гостьової, де ми його поклали відпочивати, слідом за Марфою. Милуючись сплячим хлопчиком, Марфуші несподівано закортіло згадати за події, що були тиждень тому. І от, як результат, розмова торкнулася кого? Вірно — того самого Олександра!.. Спершу зовиця мені присіла на вуха, вихваляючи його манери, а тепер причепилася з іншим питанням, дізнавшись, чим він заробляє собі на життя.

— Та чому ти не хочеш із цим Сашком займатись французькою? Попроси Харитона — він із ним домовиться. Ти ж вже давно мріяла вивчити французьку. Чому відмовляєшся? — пошепки парирує зі мною вперта дівчина з каре вже десяту хвилину.

— Якби хотіла, то я б вже давно вивчила. А так — це не мрія. Ну вивчу я французьку, а далі що? Без практики невдовзі забуду все, — відмахуюсь словесно.

— Фільми французькою дивитимешся, книги читатимеш. О! Рецептів французьких більше дізнаєшся! Ти ж фанатка французьких страв.

— Я все це роблю й так. Але з перекладом, — все одно не піддаюсь вмовлянням своєї подруги та сестри чоловіка. — Марфуш, а взагалі, що тебе вкусило, що ти зачепилась так за цю тему?

Марфа несподівано корчить дуже дивну гримасу.

— Та я цей... Якщо бути чесною, то... Взагалі, це мало б бути невеличким секретиком до свого часу, але... Я просто пам'ятаю про твою мрію і я...

— ...Марфусик! — не витримую потоку порожніх слів подруги та гримаю на неї. Пошепки.

— Отже... Якщо коротко... — попри моє коректне невдоволення, що читається в моїх очах, все одно чорнявка говорить одні нісенітниці для зв'язування слів. Але припиняє вдавати із себе дурненьку, коли я цокаю язиком, адже знає, що так проявляється моя крайня ступінь роздратування: — Я хочу взяти тур до Парижу. На восьме березня, — на одному подиху промовляє. — Але їхати сама я не хочу. Оскільки нашим чоловікам за кордон не можна, то я схотіла аби ми поїхали вдвох. Чого до Парижу закортіло мені? Бо це ж твоя мрія. Та і я вже багато де бувала в Європі, і у Римі, і у Будапешті, і у Берліні, і у Відні, Амстердамі, а от у Парижі ще ні. До того ж я ще пам'ятаю, як вашу весільну подорож Харитон нещадно знецінив і зробив жахливою. Ти так прохала його поїхати у Францію, маючи на увазі Париж, а він взяв і на Лазурне узбережжя тебе потягнув, аргументуючи це тим, що це ж однаково Франція... І це взимку!.. Словом, реабілітуватися хочу замість Харитона.

Я не знаходжу слів, щоб щось відповісти одразу. З хвилину лише кліпаю на подружку, котра застигла чекаючи мій вирок.

— А наші чоловіки не будуть проти? Ми ненадовго? — відказую.

— Вадик із малим впорається, а Харитон без тебе якось п'ять діб проживе. Не хвилюйся за це. Я от більше хвилююся через мовний бар'єр.

Я починаю сміятися, затуливши рот долонею. Здається, тепер я втямила, чому така нагальна потреба вчити іноземну мову прийшла в цю чорняву маленьку голівоньку.

— А самій вчити французьку слабо?

— А самій впадло. Та й це ж твоя мрія, — хихоче так само, як і я, тримаючись з останніх сил, і Марфуся.

На щастя, наш сміх не вплинув на сон Дані й ми, переконавшись у його міцності, йдемо до вітальні, де розмовляють наші чоловіки. Та те, що я чую — мені не подобається.

Харитон вкотре заводить тему про автомобілі. Однак навіщо? Розпинається перед Вадимом про авто його мрії, але... Але. Вчора ніякого сюрпризу не було. Новеньку Мазду шістку придбали Руденки, а не він. Тож мене починає непокоїти ця ситуація. Звідки Сашко отримав інформацію, що Харитон купує авто? Якщо це так, то де це авто й чому мій чоловік мовчить про це? Чи Сашко щось не так зрозумів? Хто мене плутає? 

Зрештою, вірогідно, саме ця тема спонукає мене все ж дослухатись поради Марфи та, заручившись її підтримкою, невдовзі попрохати у чоловіка замовити слівце у Сашка.

— Ти хочеш, щоб Саня був твоїм репетитором французької? — сприймає він занадто бурхливо моє побажання. — А місцеві репетитори тебе не влаштовують?

— Але ж Олександра ми знаємо. До знайомих більше довіри є. Та й, може, якусь знижечку зробить, якщо ти попросиш зі мною займатись, — кусаючи нижню губу в паузах між слів, дещо боязко лунає мій голос.

— Хіба ж ми прошаки якісь? Я здатен сплатити твої забаганки, — чіпляється до слів чоловік.