18. Сашко. Небезпідставне покарання.

— Це все моя вина! Це через те, що я думала про аборт! Через це я втратила дитя! Я не змогла... Я не впоралась... — билась у конвульсіях янгольська дівчина, а я не знав, чим зарадити. Притискав до себе. Цілував у скроню. Був поряд. Нічого більше все одно не міг зробити. Бодай третю частину її сердечного щему не міг узяти...

Наразі ж її сильні ридання припиняються і вона затихає у моїх руках. Дівочий погляд блукає стінами й здається, що янголя ніби відсутнє тут. Та й виглядає вона, направду, кепсько. Очі напухли. І вуста теж, бо, бідолашна, їх, плачучи, кусала...

Мене не на жарт проймає та страшить її стан. Я розумію, що пережила Ліка чимало, що боляче було погоджуватись з екстреними методами, що ризики були високі й хто зна, щоб могло статися, якби не штучно перервати серцебиття ще ненародженої людини. Однак, те, як вона досі страждає, як не відпустила ситуацію, як побивається — це не є нормально.

Мене починає злити все довкола. Життя — гра на удачу. Рідко коли стається все так, як того бажаємо ми. Особливо, якщо хтось ще й сує дрючки в колеса...

Повернувшись до Львова, першочергово хочу подивитись у безсоромні очі колишньої та все їй виказати... Звісно, на щось більш дієве, повчальне я не буду здатен, бо вона жінка й матір моєї семирічної доньки, проте все ж...

Але, якщо бути чесним із собою, то це не загоїть рану. Що було — того вже не виправити та не повернути, якби я цього не хотів...

Міцніше стискаю в обіймах ангелочка. Не дозволю їй так картати себе. Вона буквально вбиває себе стражданнями! Збайдужілий погляд і обм'якле тіло тому підтвердження.

— Янголе мій, подивись на мене! Янголе, скажи щось! Тобі погано? — божеволію від побаченого.

— Я в порядку... Дякую, — шепоче немічно дівчина.

— А мені здається, що ні, — заперечую вперто. 

— В порядку. Не переймайся.

— Янголе...

— ...Не називай мене так! Я ж просила! — несподівано зривається Ліка на крик і стрімко звільняється з моїх обіймів.

— Гаразд. Не буду. Зрозумів, — нарочито підіймаю руки вверх, здаючись.

Однак, хоч мене і спантеличує її реакція, та я не хочу втратити можливості стати ближче до дівчини та допомогти їй.

— Я добре розумію твої почуття. Не вистачає слів, щоб описати цю безнадійну печаль... Як жаль, що події минулого не можна виправити, — наважуюсь на філософські думки в голос. — Але треба жити далі, бо у теперішньому часі події...

— ...Тільки не кажи нічого про майбутнє, — не дає мені висловитись належним чином Ліка.

— Розумію... Певно, словесна підтримка тобі вже остогидла за цей час. Та й що можуть слова? Вони не лікують. Лише час. Потрібен лише час, — продовжую філософствувати вже обережніше.

Та Анжеліка на це все реагує вкотре дико. Вона починає сміятись.

— Час? Він лікує? Невже?! Отже, у моїй психіці напевно є якась вакцина від часу, бо він мене не лікує... Лікує терапія, снодійне і... І прийняття незмінної реальності, — тяжко зітхає тепер, скалічена ударами долі, молода жінка.

— Прийняти реальність найважче, напевно. А ще важче йти далі... Але, Анжеліко, я впевнений, що ти впораєшся. Я тепер поруч і я обіцяю тебе підтримувати в цьому... За твоєю згодою, звісно, — сміливо озвучую свій намір і торкаюся дівочих пальців із довгим, нюдовим манікюром.

Але Ліка дивиться на мою руку поверх своєї без особливої симпатії. На її обличчі відображається, скоріше осоруга ніж щось, щоб давало мені надію на налаштування між нами довірливих стосунків.

— Мені не треба твої співчуття, — промовляє вона, зрештою, гордо та виразно.

— Лікочка, мої почуття до тебе значно глибші та не обмежуються співчуттям. Знаєш, я багато чого усвідомив за ці роки, поки ми не бачились. І я вимушений зізнатися тобі, що ти... Ти досі у моєму серці. Я тебе не забув. Ти була зі мною подумки щодня. І я переконаний, що це почуття ідентично коханню.

Я вкладаю в промову всю свою щирість, віруючи у те, що Анжеліка мене почує. Я дуже довго чекав цього моменту, тому поспішив сказати це все в голос, бо, навіть, тема нашої розмови не змогла зупинити мене. Краще сказати все чесно одразу, ніж ходити колами.

Але певно ми з Лікою у цьому плані не однодумці...

— Сашо, що ти щойно сказав?! Ти що, освідчуєшся мені у коханні? Зараз?

— Так... Так Ліко, так! Я вже тоді тебе кохав, просто сумнівався чи були потрібні тобі такі слова за тих обставин. Я не міг гарантувати тобі тоді нічого. Нині ж можу. І хочу... Цього разу я не дозволю долі нас розлучити.

— Я заміжня, Саш...

— Але... Але, — хочу я заперечити, проте не знаходжу слів для цього.

— Ніяких "але". Я заміжня. І якщо ти думаєш, що варто тобі сказати три заповітних слова і я побіжу до тебе — ти помиляєшся. Я вдячна тобі за підтримку та розуміння, однак Харитон... Знаєш, він моя опора. Без нього я б не впоралась із цим усім, — відверто сповіщає мене заплакана, але попри це, як завжди, вродлива, панна.

— Я теж стану тобі опорою. Я понад усе хочу, щоб у світлому майбутньому ти була щаслива. Може я й не такий успішний, як Харитон, але, Ліко, я впевнений, що я зможу кохати тебе сильніше і разом ми подолаємо усе. Попереду ще буде щастя, діти. Я обіцяю.