12. Сашко. Сум'яття думок, як діагноз.

Раціонально мислити в режимі найвищого занепокоєння напрочуд важко. Ще й поводити себе невимушено в цей час — завдання із зірочкою. Але думки про дитину, яку втратила Ліка тепер спокою не дають. І поки не дізнаюсь, чиєю вона була — мені не заспокоїтись. А якщо виявиться...

От дідько! Та що виявиться? Пізно! Вже занадто пізно! Вона втратила її. Моєю вона була чи ні — яка тепер різниця?

От тільки з'ясувати що й до чого можна лише поговоривши з Анжелікою. Марфа, після того, як розповіла мені зайвого, раптово попросила забути це все і в жодному разі не торкатися такої теми у розмові з Харитоном і Лікою. Про ці подробиці життя шатенки, виявляється, знають не так багато людей, але тема в сім'ї заборонена. Марфа й так почали сварити себе, що не втримала язика за зубами. Жартівливо вилаяла мене, що це все моя харизма та хороші манери повпливали. Немов щось смикнуло її довірити мені цю таємницю.

Опісля ж цього, дещо пореготавши, Марфа пішла спати, бо її Ліка покликала. Я схопився за момент — думав, що тепер, коли всі решта спатимуть, зможу поговорити з янголом. Та легко сказати, а важко зробити... Переселивши мене до вітальні, молода господиня зазирнула на секунду на кухню, повідомила, що я можу йти далі спати на дивані, а сама шмигнула верткою мишкою до спальні, під бік чоловіка...

Але я до вітальні так і не пішов. Спати вже не хотілось. Та й двері спальні Даниленків виходили у вітальню, що було занадто близько. З моєю високою напругою в тілі таке сусідство було небезпечним.

Так і провів до сьомої ранку на кухні. Ганяв чаї та припущення у своїй голові. А сум'яття думок діагнозом стало. Все чекав, може ангел вийде до мене, осяє своєю аурою істинної жіночності... Не вийшла.

А о сьомій годині та двадцятій хвилині, коли від кількості випитої кави та нервів, серце почало так часто та сильно битися об ребра, що я думав, ось-ось вже й втрачу свідомість — стається дещо... незвичне.

Ситуація. Дзвінок у двері. Оскільки я один не сплю, але знаходжусь у чужій квартирі, певний час розмірковую, чи маю якесь право відчиняти двері? Ймовірно, що ні. Але раптом Даниленки на когось чекають?.. Все одне не маю права. Я лиш гість.

Проте, відсидітись не виходить. Теленькання повторяється разів сто. Ну добре, може перебільшую — разів дев'яносто. Всього лиш. І ніхто не поспішає ті кляті двері відчиняти...

Йду в коридор. Відчиняю, але не прочиняю дверей більше, ніж на двадцять сантиметрів, спитавши заздалегідь:

— Хто там? Ви до кого?

На мене дивляться впритул грізні зелені очі та зморшкуватий, плоский лоб.

— Я хто такий? Це ти хто такий? Що ти робиш у квартирі мого свояка? — реве басом на мене чоловік, дещо вищий зростом.

— Свояка? Вибачте, тут Свояки не проживають. Це квартира Даниленків, — поспіхом хочу зачинити двері, але незнайомець просуває між двері та одвірки свою ногу.

— Я знаю, що Даниленків. Я родич їх!

— А чому тоді кажете, що до Свояків?

— Свояком називають брата дружини, шановний!

— Брата дружини? — завантажується у мій, запалений від підвищеної знервованості, мозок дещо з відставанням інформація. — То ви Вадим, ймовірно? Чоловік Марфи?

— То вона тут? Так і знав!

Я пропускаю Вадима до квартири, красномовніше відповівши таким чином, ніж словами. На порозі простягаю йому руку.

— Я Олександр. Будемо знайомі. А Марфа...

— ...Де вона? — вирішує Вадим обійтися без панібратства та, штовхнувши мене ліктем, пробурюється в глиб квартири.

Роззувшись, чоловік фамільярно починає заглядати у кожну кімнату та куток, спершу на кухню, потім у вітальню, голосно гукаючи Марфу.

Від таких дій я розгублююся. Не моя справа лізти у чужі сім'ї, але чомусь виникає бажання попередити Марфу про смерч, що несеться за її душею. На щастя, я першим дістаюся гостьової кімнати.

Марфу я знаходжу там ще в ліжку, злу та розхристану... Поли її халату, трохи схожого на мій, дещо розлізлися в різні боки й ненавмисно я стаю свідком пікантної картини...

— Марфо, там... — затинаюся, намагаючись не дивитись на жіночий сексуальний ліф.

— ...Я знаю! Хіба тут не почуєш того ведмедя?! — озивається розкуйовджена молодиця.

І цієї миті я шкодую, що схотів попередити Марфу. По-перше, не люблю таких грубощів, а по-друге... Через це мене беруть за барки...

— І як це розуміти?! Що ти за чорт такий? Марфуня, хто це й чому він витріщається на твої груди? — притискають мене до стіни...

— Це Саша, — відповідає йому дівчина, труснувши своїм каре.

— Саша... Ну добре, що не Боря чи Пєтя. І що Саша забув тут? Свої мізки? — мало не бризкає на мене слиною, що хижак або немовля, дужий чолов'яга з міцною хваткою... 

— Телефон. Тут мій телефон, — згадую за свій забутий гаджет. Ліка перестелила постіль у гостьовій, але мої особисті речі не перенесла до вітальні, оскільки я дозволив залишити їх тут, аргументуючи тим, що вона не зобов'язана це робити.

Вадим зосереджено пробігає кімнатою своїми очима, повними норадреналіну.

— Вадик, а що ТИ тут забув? — кидає йому, вже добре закутана у халат, брюнетка.