9. Ліка. Моя чутлива душа.

Годинник на приліжковій тумбі показує третю ночі. Що в такий час найкраще робити? Вірно. А чом би не піти поїсти?

І в душ! Все одно вже до ранку не засну.

А втім, спершу у душ. На повний шлунок купатися не є добре, тож, якщо я не хочу дискомфортних відчуттів, то не робитиму цього.

Так і вирішую. Обережно і безшумно покидаю ліжко та спальню й навпомацки чимчикую до ванної кімнати, щоб не розбудити чоловіка. Водні процедури саме те, що мені потрібно наразі. Необхідно освіжитись і допомогти тілу заспокоїти незначне тремтіння, яке з'явилося після дурного сну...

Ненавиджу свої сни. Після них я прокидаюсь і не можу більше заснути. Після них я боюся спати... Тому й не сплю нині, а скидаю плюшеву теплу піжаму, щоб заскочити до душової кабінки та привести себе до тями й змити липкий посмак клятого сну.

Довго стою під потоками води, граючись їх режимами. То тихий та неспішний, то різкий напір. На першому я підставляю під цей, штучно створений, водоспад свою голову, а на другому направляю воду на область ключиць і в сонячне сплетіння. Начебто, кажуть, що десь там схована людська душа — там її осередок...

І там у мене нині болить... Моя чутлива душа там страждає...

Гарячі струмені, зрештою, роблять свою справу. Стає дещо легше. Принаймні, вже не хочеться рюмсати, як це було одразу після пробудження. Гляди, так і не доведеться більше цієї ночі зціплювати зуби та беззвучно плакати, адже поряд сплячого Харитончика тривожити не бажаю. Якщо він прокинеться, потім теж не засне, поки цього не зроблю я...

Вже обтираючи шкіру, м'якесеньким на дотик, рушником, несподівано чую кроки по той бік за дверима. На мить дерев'янію, прислухаючись. Може здалося?

Ач ні. Двері на кухню видають скрип.

Харитон прокинувся? От дідько! Мабуть, виявив, що мене поруч немає. Тепер знову буде діставати проханнями випити снодійне, яким я не люблю зловживати...

Засмутившись, в'яло вбираюся в піжаму. І навіть легка прохолода, яка виникає внаслідок адаптації тіла від контрасту між гарячою водою та кімнатної температури повітря, не змушує мене це робити швидше.

І зненацька... згадую.

Ой лишенько, ми ж цієї ночі не одні у квартирі! У нас Саша ночує... Тож, цілком ймовірно, що там, за стіною, ходить не Харитон, а він...

Прекрасно! Чоловік, на хвилиночку, з яким у мене був однотижневий роман, розгулює квартирою глибокої ночі, мій чоловік міцно спить і бачить десятий сон, а я тут душ приймаю... З незачиненими дверима!..

Лякаюся уявної перспективи, що могло б бути, якщо гість не почув би звуки води й вломився б до ванної. Швидким рухом клацаю дверний замок і ще тихіше, ніж я це робила, намагаюся вдягнутися.

Це все той кошмар винний! Зазвичай я зачиняюсь, перебуваючи у ванній, не зважаючи на те, чи є у нас гості, чи їх немає. А це — змучена, виснажена, затьмарена побаченим уві сні, я втратила контроль над собою. Здається, щоразу жахи стають ще більш і більш жорстокішими. Вони мене, буквально, вбивають...

Знову згадавши моменти, які наснилися цієї ночі, невільно здригаюся. Ймовірно, це пов'язано з емоціями дня, що минув, причиною яких став Саша.

Замислююсь. А й справді. Таких яскравих і надто реалістичних, таких відверто огидних і жахаючих снів у мене не було вже понад кілька тижнів. Саме тому я припинила вживати снодійне та заспокійливе. Моя психотерапевтка вже встигла й порадіти за мене, бо вважала, що наші сеанси успішні, якщо я почала краще спати... Та ні — хибна тривога. Жодних успіхів. Тепер все стане тільки гірше...

Зачепивши рукою своє мокре волосся, випадково виловлюю одну думку з-поміж інших. А радше спогад. Яка ж дивина! Це життя — абсолютна комедія. З елементами драми. Щодня я виконую безліч дій, які повторюю потім і наступного дня й після нього, але є такі процеси, з якими пов'язані асоціації з певними спогадами.

...Так само як і зараз, я боялася, щоб до ванної не зайшов Сашко, коли ще не знала його достатньо близько. Ці спогади таранять мою душу, але водночас і оживляють її. Б'ють у найчутливіше місце так, що все потаємне воскресає...

***

— Куди зібралась? — поцікавилась сестра, побачивши, що я крутилась перед дзеркалом у передпокої.

— На побачення. Я ж казала, — ще раз ставлю старшу сестричку перед фактом своїх планів.

— Це з тим, що з пляжу?

— Так. З ним, — мрійливо усміхнулася я, уявивши перед собою молодого та підтягнутого вчителя географії та позаздривши вкотре його школярам. Вірогідно, його уроки не прогулюють. Принаймні, дівчатка так точно. На уроки до такого симпатичного педагога я б і сама охоче ходила.

— Ти що, закохалась вже в нього? — помітила Тая мій вогник в очах, змусивши аж сіпнутися від почутого.

— Не те щоб закохалася... Він подобається мені. Дуже, — зізналася я чесно, а моє серце затріпотіло пташкою.

— А він що? Надійний? Не такий, як останній той... Як його там? Той, що з кав'ярні, — ніяк не згадала Тая ім'я попереднього мого залицяльника.

— Ні. Він не такий, як Назар. Жодних вульгарних жартів і натяків. І не такий, як Макс або Павло, — перерахувала я кавалерів, з якими у мене не склалося.