8. Ліка. Моє щастя.

Виходжу... Хоча ні! Вилітаю з кімнати для гостей розгніваною фурією. Але лише зсередини то так. Зовні я зберігаю флегматичну рівновагу.

Здається, сьогодні мене так і прагнуть всі вивести на емоції. Ще й чорти Катю притягли. Я не перебуваю у дружніх відносинах із цією сусідкою, проте вона так не думає. Тому кожний раз, коли мій чоловік кличе її чоловіка, а його друга, вона теж зеленими та ненависними водоростями прибивається до берега. Тобто, у нашу квартиру. Й почуває себе, як вдома.

Я не симпатизую невихованим людям, які порушують кордони інших осіб або без зайвих думок і докорів сумління чіпають чуже. Де б я не була в гостях, навіть, коли відвідувала сім'ю рідної сестри, я не могла бодай осмілитись без дозволу братись за речі, що мені не належать. Я не лізла у холодильник, шукати смачненьке, не канючила на тимчасове носіння одяг у сестри, не хапалась парфумів зятя, щоб їх понюхати, хоча вони мені подобались. Я в жодному разі не дозволяла собі подібного, вважаючи це останньою безцеремонністю. Однак доля постійно мене випробовує на персон, для яких подібне не є чимось винятково зухвалим.

Першою такою людиною була сусідка по кімнаті у гуртожитку, котра могла легко взяти мою сукню без дозволу на побачення або придбані мною продукти, на які ми ніколи з нею разом не збирали кошти. Потім з'явилась Катя. Її мода тягнутися своїми куцими руцями до всіх моїх шухлядок і обмацувати всі лискучі речі, на які вона, що та сорока, заглядається, спершу сприймалися мною вкрай терпеливо. Я гадала, що кілька зауважень мали б пояснити людині, що таке загарбництво мені неприємне та неприйнятне, але я помилилась. Катя, з аргументом: "А тобі що, шкода?" продовжувала займатись неподобством. У той час, як я тільки почала жити тут, Катя декілька місяців була єдиною моєю знайомою на весь квартал, тож часто заходила в гості, але після її аргументів я припинила відчиняти їй, вдаючи, немов мене немає вдома. Та попри неприховане ігнорування, яке тривало не один місяць, сусідка все одно продовжує думати, що ми подруги й, користуючись моментом, неодмінно поводить себе нахабно. Очі завидющі, руки загребущі... А сьогодні ще й довгий язик у неї був! І це, як виявилось, заразно...

Вже Бог із тією Катею, але Сашко куди? Крім його своєрідної та завзятої любові до компліментів, я раніше не помічала за ним особливості лізти у душу. Так, він міг ставити питання особистого характеру, але... Але ніколи не було таких... гостро-глибоких...

Бачте, цікаво йому стало, чи я щаслива! Оце так! Нехай знає, що так — щаслива. Можливо й не так, як того хотілося, проте... Моє щастя — воно принаймні стабільне.

І кохаю. Це теж! Я кохаю і я кохана. І докази цьому можна відшукати у кожному куточку нашого гніздечка.

Зупинившись посеред вітальні я раптово роззираюсь. Тут дійсно дуже багато нас. А особливо, Харитона. Он біля телевізора поличка з його нагородами. Він у дитинстві відвідував музичну школу та грав на тромбоні. Не один фестиваль і концерт у ті часи відбув. А тепер медалі та деякі кубки нагадують про ті славетні заслуги всім нашим гостям.

А ще є інший стенд із протилежного боку від екрана телевізора, позаду дивана. На унікальному скляному п'єдесталі зібрана колекція скляних фігур різного розміру. Тут і лань, що може розміститися на долоні, і єдиноріг, розміром з кабанячу голову, і статуетка Венери, висотою, як від мого коліна й до стегна. І ще купу всього — гномики, звірята, пташки, Мерилін Монро... Харитончик неймовірно пишається своєю колекцією та особливо прискіпливо стежить за їх стерильністю... А точніше, нагадує мені, мало не щодня, про чистоту скла...

А щодо мене, то я... Я... Я є на портретах із ним поряд.

Коханий обожнює картини з фото. Він фотогенічний від природи, тож користується цим. І так було завжди.  Підтвердженням слугують десятки портретів у нашій оселі, які датуються від тих часів, коли Харитоша займався тромбоном, і до теперішніх днів.

Зокрема я є з ним поруч на картинах на полотні, зроблених на основі наших весільних світлин.

Та все ж, більше нас у спальні. Там основна кількість такого багатства із новорічних фотосесій та тих, які ми робили на річниці.

Залишивши у спокої, від своїх очей, вітальню, тихим кроком заходжу до спальні та вмикаю світло. Перше, що впадає в око — наше ліжко королівського розміру мало не на всю кімнату, та наші портери, де є я окремо, він окремо та ми разом між них. Та ці три полотна оформлені не у реалістичному стилі, як основна частина тих, що у вітальні, а є авторськими малюнками. А на журнальному столику біля дверей стоїть ще з десяток фото, але не звичайних, а зроблених з ефектом живої картини. Якщо навести на них телефоном, то картинка оживе...

Загостривши увагу на цих елементах інтер'єру, мені раптово стає цікаво, а чи показував нашу спальню Харитон Сашкові? Він іноді це робить, але не для всіх. Або ж дозволяє зазирнути сюди лиш краєм ока. Оці живі фото мій чоловік переважно демонструє гостям, коли додається нове до купи. В його бажаннях, зробити ще одну колекцію з них і виставити вже тоді їх у вітальню у повному складі...

Тож, чи бачив ці фото Сашко? Ймовірно ні, бо тут я всюди виглядаю щасливою і якби він бачив мою усмішку хоча б з одненького портрета, то не мав би сумнівів щодо рівня мого щастя.

Та й чи так, у дійсності, цього не видно? Я доглянута, чепурна, одягнута у брендовий одяг, який подобається Харитоші. А головне я усміхнена. Чим не прояв щастя? Я б ще зрозуміла його питання, якби я кричала й сварилась на усіх, а найперше на свого чоловіка. Але ж ні! Хоч я по своїй природі неконфліктна людина, проте моя поведінка натуральна, а усмішка не лицемірно удавана. Невже Сашко гадає, що в мені є щось фальшиве? Фальшивий тут тільки... його візит.