7. Сашко. Недоладні питання.

— А ось, здається, Ігор вже до нас стукає, — реагує на дзвінок у вхідні двері Харитон, підскочивши на ноги.

Ось уже з пів години, як ми з цим папугою, котрий не замовкає, точимо ляси про визначні пам'ятки Запоріжжя. Оскільки я лише вдруге у місті та нічого, крім острова Хортиці та центральної частини міста, не бачив, Даниленко вирішив ознайомити мене з іншими менш відомими об'єктами. Саме тому він товче мені вкотре про найбільший в Україні приватний музей техніки й саме для цього запросив доєднатися до нас свого сусіда, котрий мешкає поверхом вище та підробляє у тому музеї.

— А ось і наш гід на завтра, котрий заведе тебе у такі нетуристичні, але оригінальні місця, що тобі й не снилися! — презентує тепер Ігора балакун.

— Тоне, тобі у рекламну сферу б йти працювати. Язик як помело... Приємно познайомитись, Олександре, — вітається зі мною за руку натоптуватий сусід, поблискуючи своїми залисинами на світлі.

— І мені, майже колего, — відповідаю люб'язно на привітання.

— "Колего"? Теж у туризмі працюєш? — зацікавлюється щокатий Ігор моїм висловлюванням.

— Вчитель географії. Але у студентські роки відвідував курси екскурсовода, тож маю невеличкий досвід. Згодом малі гонорари змусили закинути цю справу, — без краплі вигадки, пояснюю новому знайомому, котрий сідає з нами за стіл.

За мить у дверях з'являється ще одна, незнайома мені досі, людина.

— Ігорю, а ти торт узяв? Все знов мені лишаєш, нести сам нічого недужий. Не додумався, так? — залітає із питанням пишногруда та короткострижена брюнетка не з порожніми руками. Одразу помічаю її схожість з Ігорем. Видно, що подружжя. Обом приблизно за сорок і дещо не люблять спорт.

— Катюго, залиш свого милого у спокої! Вдома пиляти його будеш — у нас тут не пилорама, — вдається до гумору Харитон, не забуваючи при гарні манери. — А це Саня — мій давній товариш. Познайомся.

Сусідка кидає на мене швидкий погляд, неначе я частина інтер'єру.

— Катерина. Приємно. Анжелічко, ти де? У коридорі застрягла? Я вже хочу твого чаю! Де він у тебе стоїть? Отой, смачнющий, з пелюстками квіточок, — починає порпатися у шухлядах жінка, неначе у себе вдома та кричати на всю квартиру.

— Лікуся дещо зайнята. А чай зверху, зліва. Ти туди ще не зазирнула, — намагається зорієнтувати сусідку Харитон.

— Ой, господар відгукнувся. Ти, навіть, знаєш де у вас чай? Оце так досягнення. А цукор де — пам'ятаєш? Бо мій Ігорюня й такими відомостями не володіє на власній кухні. Зате як містом ходити, так, бачте, знає кожну шпарину та камінчик. Ви, чоловіки, до того нетямущі вдома, що нагадуєте немовлят. "Моя мила, а де мої шкарпетки? Миленька, а де мої труси?" Тьфу на вас!

Ігор разом із Харитоном майже синхронно перезираються і мовчки опускають очі. Я ж роблю висновок, що у Каті важка рука. Тепер я знаю, до кого звертатися, щоб заткнути Даниленка. А разом із тим і збити його пиху.

— Анжелічко, а де у тебе оті гарні блюдечка? І ті чайні ложечки, схожі на королівські, срібні, із візерунками? Хочу, щоб чаювання з нашим фруктовим тортиком було гарне, — знову верещить Катя, знайшовши чай, але все ще маючи нові запити.

— Вона зайнята. Я ж тобі сказав, — невдоволено робить ще одну спробу пояснити сусідці відсутність дружини Харитон.

— Чим це зайнята таким? Гостей повна хата, а вона зайнята.

— Сані кімнату готує. Він у нас ночуватиме.

Катерина з Харитона переводить свій пильний погляд на мене. Мені від цього стає аж недобре...

— Саня, а ви у нас звідки будете? Здалеку, мабуть? Екскурсії, ночівлі, — залишивши пошуки фарфору та іншого посудинного багатства Даниленків, запитує мене ця жіночка з характером.

— Зі Львова. Приїхав побачитись із друзями. Спершу з одним університетським другом бачився, потім із Харитоном... Якось так, — ніяковію перед таким допитом.

— Не близька дорога. І що ж, часто ви так подорожуєте країною?

— Останні місяці так. Раніше траплялось зрідка.

— А з чого такі зміни? Вільного часу додалося?

— Є таке. Розлучення додає його.

— Розлучення? А скільки років ви були у шлюбі? — дивується Катерина, остаточно забувши про торт і решту всього. Помітно, що діалог зі мною її захопив куди більше.

— Десять. Майже десять.

— І чого ж розлучились, якщо це не секрет?

— Катю! — з'являється раптово господиня серед нас і осмикує гостю. — Хіба ж можна такими запитаннями завалювати незнайомих людей? Це нетактовно.

Те, як Анжеліка повчає, старшу на років п'ятнадцять, якщо не більше, панянку мене вражає. Чоловіки сидять, язик засунувши якомога глибше, слова не скажуть, а вона осмілюється на таке зухвальство. Мій янгол знову поруч зі мною. Вона досі рятує мене.

— Та що ж я такого запитала? Поцікавилась лише причиною розлучення. Не зійшлись характерами може, чи гуляв хто. Що ж тут такого?

— Катюся, сідай за стіл. Я зараз чай з тортиком подам. Не турбуйся, ні про блюдечка, ні про причини розлучень, які тебе не обходяться.

Вказавши, у прямому сенсі, місце гості, дівчина, чиє волосся віддає золотом на світлі, обертається до всіх спиною, а її руки спритно та натреновано починають плигати шухлядами та кухонною поверхнею. А Катя ніби й забуває за мою тему розлучення — відразу перемикає увагу на свого чоловіка.