5. Ліка. Моє теперішнє і минуле.

У коридорі стає голосно:

— Саня! Які люди! Сто років не бачились. Проходь, не стій на порозі, не соромся... Лікусь, я вже вдома! Ти де? — лунає тепер ще голосніше. — На кухні? Якщо опиратися на інтуїцію та нюх, то можу заприсягнутися, що пахне чимось смачненьким! Моя дружина така господиня. У жодному ресторані не знайдеш такої смакоти, яку готує моя Лікуся!

— Трясця, — дозволяю собі вимовити в голос лихе, але тихе слівце, зрозумівши, що то не Сашко пішов — то мій любий чоловік прийшов. А він полюбляє мене вихваляти. От тільки перед гостем із мого минулого не зручно. Тільки не йому б Харитоша вихвалявся мною! Я цього не хочу...

Може б було краще, якби Саша пішов?.. Та пізно танцювати гопака, якщо ноги відмовили.

Похапцем починаю займатися сервіруванням столу, аби створити ілюзію зайнятості. І щойно встигаю дістати тарілки з шухляди, як на кухню забігає Харитон із букетом квітів і пакетом. Пакет він мимобіжним рухом залишає на стільці, а до мене квапливо підскочує, щоб поцілувати.

— Я скучив, Лікусь. Моя хазяйновита вродливиця. Я помітив, що потрібні нові квіточки — ваза спорожніла, — передає мені букет, навіть не дивлячись у бік вази, що стоїть на вікні. Наперекір його словам, у ній ще стоять квіти, але вже не першої свіжості.

— Ти як завжди уважний. Дякую, — із вдячністю усміхаюся, опустивши очі у білі ромашкові хризантеми.

А вже за мить мій благовірний спантеличує мене запитання:

— А чому це наш гість стояв на порозі? Ти чого його не запросила до квартири?

— Запросила. Мені треба було на кухню, а він чомусь...

— Зрозуміло. Саня, як Саня. Він завжди був трохи диваком, — не дає Харитон мені договорити пояснення. — Тобі допомогти з чимось? Ось я ще смаколиків деяких прихопив. До супермаркету встиг заскочити. Викладеш сама чи мені це зробити? Там декілька видів сирів та м'ясного. Ой, а може ти не проти, якщо я гостю проведу екскурсію квартирою, а потім до тебе приєднаємось?

— Проведи, — відказую коротко, зовсім не дивуючись швидкоплинності думок і слів коханого. Він у мене непосидючий. Було б дивно, якби мій вертун навпаки не схотів похвалитися своїм плейстешеном і широким телевізором, діагоналлю у сімдесят сім дюймів і роздільною здатністю у сто двадцять Герц. Та й підлогою з підігрівом і гнучким неоном, що розвішаний на стінах вітальні не похвалитися він теж не втримається.

— Ти найкраща, — ще раз цілує мене у вуста Харитон і зникає за дверима.

Залишившись знову наодинці, вичавлюю із себе безшумне зітхання, на мить полишивши всі свої справи. Сподіваюся, коханий не помітив моєї дивної поведінки. Треба до появи чоловіка зібратися купи.

Першочергово займаюся квітами. Дев'ять блідо-рожевих, майже пудрового відтінку, троянд, які п'ять діб прикрашали нашу кухню та чиї бутончики встигли нині понуро похилилися, доводиться викинути у сміття. Змінюю воду у прозорій вазі, розгортаю флористичну плівку пастельного кольору та звільняю звідти сім гілочок хризантем, на кожній з якій нараховую понад п'ять ромашкоподібних голівок. Роблю все повільно, але виважено, сподіваючись, що заняття змусить мене заспокоїтись.

Я люблю квіти й Харитон мені їх постійно дарує. Загалом, у тиждень це відбувається разів зо три. Таким чином, у нашій спальні та на кухні завжди стоять його букети, як прояв відданого кохання. Тож тому я й прагну цим заняттям повернути свої думки у вірне річище, а саме до почуттів, які я відчуваю до свого законного чоловіка... Та на жаль, тремтіння пальців не минає...

Перемикаю свою увагу на пакет із продуктами. Серед покупок коханого, які миттєво виймаю та розсортовую, знаходжу цукерки Раффаелло та декілька батончиків Баунті. Мої улюблені солодощі. Дозволяю собі скуштувати одну цукерку й це змушує мене усміхнутись. Харитон ніколи не забуває мене тішити.

Приємнощі дещо врівноважують мене, тому беруся готувати нарізку з сирних та м'ясних продуктів... А згодом, повністю сервірую та накриваю на стіл на дві персони, виставивши на центр гарячу піцу й не забувши нагріти котлети. Оскільки серед харчів, що приніс Харитоша, малася пляшечка рому, більше нічого додавати на стіл не планую, бо цього чоловікам має вистачити в якості закуски. Сама ж із ними я сидіти не збираюся. Я вже підвечеряла гречкою раніше.

Однак, хоч у мене все було готово, а коханий із гостем все не поспішають йти на кухню — їх нечіткі голоси досі лунають із вітальні.

"Коханий"... Яке дивне слово! Ним можна кликати не одного чоловіка протягом життя, та кожен раз вкладати у це слово різні емоції та мати різні асоціації. Коли так я кликала свого першого хлопця, з яким зустрічалася ще у старших класах школи, то це слово викликало в мене ефект метеликів у животі. Мені здавалося це вельми романтично та по-дорослому. А от нині, звертаючись так до Харитоші, я сповнююсь відчуттям шанування, ласкавості та подяки. Хоча, що там гріха таїти, перший час було боязко його так кликати, навіть, і після весілля.

А ще... А ще в моєму житті була ще одна людина, котру я хотіла б так колись назвати, але цьому не судилося статися...

Нова хвиля занепокоєння легким поколюванням проштрикує район сонячного сплетіння. З'їдаю ще одну цукерочку, а слідом і наступну, щоб вгамувати дискомфортне відчуття. Зрештою, наважуюсь покинути кухню та вийти до хлопців.

Підійшовши до вітальні маю змогу розібрати їх розмову. Як і думала, Харитоша вже вмовляє Сашка зіграти з ним у плейстейшен. Так — між іншим. Сашко відмовляється від усіх пропозиції мого непосидьки, а той все жартує та хоче вигадати якусь розвагу, на кшталт подивитись старі фотографії, які зберіг із часів, коли вони працювали разом. Я ж замислююся. Чоловік показував багато своїх світлин, але не всі, оскільки я не виявляла великої зацікавленості в цьому... А треба було б. Тоді б Саша не заскочив мене зненацька.