4. Ліка. Найкраща дружина у світі.

Ставлю піцу в електропічку, а руки тремтять. Невже все відбувається зі мною? Саша і справді сидить нині в коридорі моєї оселі? Я гадала, що таке лише в серіалах і книгах можливо, але тепер...

А що тепер? Що мені робити? Як поводитись?..

А що тепер... Нічого. Тепер я заміжня й повертатись, навіть подумки, до минулого для мене не правильно. Я кохаю свого чоловіка, він мене, а люди з минулого мають там і залишатися. Тож варто пережити тільки один цей вечір і все знову стане на свої місця. І нічого мені хвилюватися...

Однак, чому мої пальці тремтять, поки я навстоячки натираю твердий сир для піци?

Зненацька на телефон надходить сповіщення від чоловіка. Він повідомляє, що вже під'їжджає на таксі й питає, чи гість з'явився... З'явився. На жаль. І тепер мені необхідно брехати чоловіку та вдавати врівноваженість і невимушеність, приховуючи справжні емоції.

Відклавши шматочок їжі, сідаю на стільчик. Хочу вгамувати свої емоції.

Ніколи не думала, що зустрінусь із ним отак. Та й взагалі не розраховувала, що колись наші шляхи перетнуться. Я змусила себе забути про його існування, бо знала, що між нами нічого не може бути. Я відсортувала його, як сміття, й утилізувала, витіснивши спогади про нього життям з іншим чоловіком. І я вірила в те, що в мене все вийшло. Я думала, що змогла. Та чи так це? Чому тепер мене колотить?

Поява Сашка стала для мене потрясінням. Досі не знаю, як себе поводити в його присутності. Моя б воля — я тут би на кухні так і забилася в куточку, поки він не пішов. Якось ніяково дивитися йому в очі. Але ось-ось додому повернеться Харитоша від своєї мами й він точно не дозволить мені залишитись без уваги.

А може, він мариво?

Я кидаю всі справи на кухні та визираю у коридор.

Ні — він мені не наснився. До того ж досі так не роззувся й не скинув куртки, а стоїть, де й стояв, немов він не людина, а скульптура. І лише моя поява ніби нагадує йому, що він живий.

— Гарний фартушок, — мовить брюнет, сіпнувшись, щойно я з'являюся в його полі зору.

Я окидаю стрімким поглядом свій одяг. Чорний фартух із написом "Найкраща дружина у світі" ідеально лежить поверх домашнього велюрового костюма кавового кольору.

— Чоловік подарував, — відповідаю тихо, промовчавши про те, що Харитоша забажав мені зробити такий подарунок саме для того, щоб хизуватися перед гостями. Чоловік, даруючи, так прямолінійно й сказав: "Одягатимеш це, коли хтось приходитиме, щоб всі заздрили нам і казали, яке у нас чудове подружжя."

— Пощастило йому... — відказує зажурений Саша. А потім додає: — У квартирі більше нікого, крім нас?

Дивне запитання мене дивує.

— Чому питаєш?

— Хотів поговорити про дещо... особисте. Ми ж не будемо так і далі мовчати.

— Мовчати? — вдаю, що не розумію, що Саша має на увазі. — Ні, мовчати ми не будемо, бо треба накрити на стіл. Зараз Харитоша вже прийде.

— Може, все ж таки, мені піти? Харитону скажу, що плани змінилися. Не дочекався.

— Навіщо вигадувати відмовку?

— Не думаю, що це все зручно.

Я мовчу. Не маю й гадки, що тут сказати. Те, як поводить і що говорить Сашко свідчить, що і він мене не забув. І йому дискомфортно зі мною поруч. Однак чому? Тому що, боляче бачити мене дружиною іншого? Чи, тому що він про щось жалкує? Чи йому соромно за вчинки минулого? А може все й одразу?

— Харитоша скоро буде. Мабуть, вам із ним є що згадати. Як і де ви познайомились? — переводжу тему.

— Працювали разом за кордоном. Близько року. Правда, то давно вже було.

— Ви товаришували? Він, чомусь, ніколи не згадував, що має приятеля Олександра, — продовжую запитувати те, що, виявляється, було мені не відомо.

— Скажімо, непогано спілкувалися.

— Зрозуміло... Ти роззутися не забудь. До квартири не пущу взутим, — підсумовую та роблю гостю зауваження.

А він, раптово, питає мене:

— Впевнена?

Я знаю, що повне питання треба читати між літер, але відповідати на нього не поспішаю. Розвертаюся та йду на кухню. Там треба вийняти піцу й щедро посипати на неї сиру, а потім повернути до пічки. А якою є моя німа відповідь нехай Сашко сам допетрає. Це не складно...

Несподівано чую, як гепають вхідними дверима.

Невже він саме так розтлумачив моє німування та пішов, не попрощавшись?

Туга одним махом вдирається в моє нутро.

Я скидаю фартух, неначе так мені стане легше дихати. Почуття з минулого маленькими зміючками виповзають із серцями й просуваються артеріями, нагадуючи про себе...

То я його не забула? Безтямне серце не кошлатий одяг — із нього не витягнеш почуття, що реп'яхи, не очистиш пранням від спогадів. Варто було Сашкові тільки з'явитися на моєму горизонті й все, що я так старанно маскувала — знову звільнилося...

Нерви змушують визирнути у коридор, щоб пересвідчитись, що він пішов, але не встигаю це зробити, бо чую голосний вигук...